Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

Згодиться.

Я прибираю бінокуль і обома руками беру Манчі за голову.

— Ми її врятуємо, — кажу я просто до свого пса. — Ми обидвоє.

— Врятуємо її, Тодде, — гавкає він, помахуючи своїм куцаном.

— Не вийде, — каже хлопчик, котрого дальше не видно.

— Тоді ти краще не лізь, — кажу я до повітря, переборюючи кашель, а тим часом посилаю картинки свого Шуму свому псу, аби пояснити йому, шо він має робити. — Це просто, Манчі. Біжи і біжи.

— Біжи і біжи! — гавкає він.

— Гарний песик, — я знову чухаю його вуха. — Гарний песик.

Я піднімаюся на ноги і напівіду-напівковзаю-напівшкандибаю вниз із маленького горбика до випаленого поселеня. Тепер у моїй голові гупаня, ніби я чую як в мені переливається кров, і все на світі звучить в ритм. Я майже зовсім закриваю очі, світла крутяться не так і погано, а всьо інше ніби лишається на місці.

Поперше, мені потрібна палка. Ми з Манчі пробираємося через спалені будинки, шукаючи палку правильного розміру. Майже всі вони чорні і підкришені, але мені й таке годиться.

— Оця-о, Тодде? — каже Манчі, зубами тягнучи палку десь як півйого в довжину, він витягнув її спід, здається, обгорілої купи стільців. Шо ж тута могло статися?

— Ідеально, — я забираю в нього палку.

— Не вийде, — каже хлопчик, ховаючись у темному куті. Я бачу, як поблискує ніж у його руці. — Ви її не врятуєте.

— Врятую, — я відламую від палки пару великих трісок. З одного боку там суцільний вуголь, але так мені й треба. — Можеш понести? — кажу я до Манчі, протягуючи палку.

Він бере її в зуби, трохи хитає, аби вона зручно вляглася, але вона майже відразу лягає добре.

— ‘Га! — гавкає він.

— Чудово, — я встаю рівно і мало не падаю з ніг. — Тепер нам треба вогонь.

— Ти не зможеш розвести вогонь, — каже хлопчик, котрий уже чекає нас надворі. — Її ватряна коробочка поламалася.

— Нічо ти не знаєш, — кажу я, не дивлячись на нього. — Мене Бен навчив.

— Бен помер, — каже хлопчик.

— Якось рано-вра-га-анці, — співаю я, голосно і чисто, так шо закручені контури світу стають блискучими і дивними, але я все одно співаю, — коли сонечко встава-га-ало.

— Ти заслабкий аби розвести вогонь.

— Чув я, як дівчина в долині співа-га-ала, — я нахожу довгий плоский кусок дерева і ножем вирізаю в ньому маленьку вглибинку. — Не покида-га-гай мене, — я обтісую круглячок на кінці іншої палки, — не залиша-га-гай мене.

— Чому ж вона так через тебе страждала? — закінчує хлопчик.

Я не звертаю на нього уваги. Я вкладаю круглячок у вглибинку і починаю крутити його між руками, з силою втискаючи дерево в дерево. Ритм рухів збігається з ритмом гупаня в мене в голові і я починаю бачити, як ми з Беном у лісі, ми з Беном змагаємся, хто добуде перший дим. Він завжди виграє, а через раз я взагалі ніякого вогню не можу видобути. Але то було колись.

То було колись.

— Давай, — кажу я сам до себе.

Я потію, кашляю, голова крутиться, але я продовжую крутити. Манчі гавкає на дерево, аби хоч якось мені та допомогти.

А тоді маленьке пасемце диму починає тягнутися з углибинки.

— Ха! — викрикую я.

Захищаю його рукою від вітру і роздуваю, аби вогонь перекинувся дальше. Підкладаю трохи сухого моху, і коли перші маленькі пломінці пролизують розпал, я відчуваю таку радість, яку останній раз відчував хтозна коли. Я підкидаю туда трошки малих патичків, чекаю, доки вони займуться, тоді підкидаю більші, і от уже скоро просто переді мною горить справжній вогонь. Справжній.

Я даю йому хвилинку погоріти. Я розрахував на то, шо ми будемо проти вітру і дим до Аарона не дійде.

І є ще інші причини, з яких я розраховую на вітер.

Я пробираюся до берега, тримаючись за стовбури дерев, аж доки не вихожу на причал.

— Давай, давай, — стиха кажу я, коли пробую стати на рівні і пройтись по причалу.

Він скрипить під моїми ногами, а раз я мало не впав у воду, але я нарешті добираюся до човна, який стоїть там прив’язаний.

— Він потоне, — каже хлопчик, стоячи по кісточки у воді.

Я заскакую на маленький човен і через багато трусіння і кашляння, стаю в ньому рівно. Він трухлявий, вузенький і замулений.

Але пливе.

— Ти не вмієш правувати човном.

Я вилажу з нього, йду назад причалом, назад аж до поселеня, яке обшукую, аж доки не нахожу достатньо плоский шматок дерева, аби використати його як весло.

І це всьо шо мені треба.

Ми готові.

Хлопчик стоїть там, тримає мої речі в руках, рюкзак на плечі, на його лиці насправді нема нічого, нема навіть Шуму, який би я міг чути.

Я дивлюся на нього. Він нічо не каже.

— Манчі? — кличу я, але він уже в мене під ногами.

— Тут, Тодде!

— Гарний хлопчик.

Ми йдемо до вогню. Я беру палку, яку він знайшов і вставляю вже обгорівший кінець у вогонь. Через хвилину кінчик червоніє і починає диміти, вогонь перекидається на свіже дерево.

— Точно зможеш тримати? — кажу я.

Він бере негорящий кінець у пащу і ото він такий, найліпший, бляха, пес на світі, готовий нести вогонь на ворога.

— Готовий, друже? — кажу я.

— Го’овий, Тодде! — каже він з повним ротом, хвіст метляється так швидко, шо я бачу лишень розмиту пляму.

— Він уб’є Манчі, — каже хлопчик.

Я стаю, світ крутиться і світиться, моє тіло ледвешо мені належить, мої легені викашлюють шматочки себе, мої ноги трусяться, тіло кипить, але я стою.

Нівроку так стою.

— Я Тодд Г’юїтт, — кажу я до хлопчика. — І я лишаю тебе тут.

— Ти ніколи цього не зробиш, — каже він, але я вже повертаюся до Манчі і кажу «Вперед, малий», і він зривається на горбок і біжить униз на другий бік, в його пащі горяща палка, і я рахую до ста, вголос, аби не чути, як хтось шось каже, а тоді я заставляю себе знову порахувати до ста, і цього досить, і я зі всіх сил кидаюся назад до причалу, до човна, залажу туди, кладу весло собі на коліна, ножем відрізаю рештки трухлявих шнурків, якими цей човен був пришвартований.

— Ти ніколи не зможеш мене залишити, — каже хлопчик, стоячи на причалі, тримаючи в одній руці книжку, а в другій — ножа.

— От дивися, — кажу я, і він стає маліший, маліший у миготливому і гаснучому світлі, бо човен відпливає від причалу і починає плинути вниз по течії.

До Аарона.

До Віоли.

До чого би там не було вниз по течії.

31. Безбожники будуть покарані

У Прентісстауні є човни, але скільки я пригадую — ніхто ними не користувався. У нас є річка, так, та сама, вздовж якої я ото валандався, але біля нас вона дуже камениста і швидка, такшо єдине місце, де вона сповільнюється і ширшає, єдина спокійна зона — то болото, повне кроклів. А далі просто лісисте болото. Такшо я ніколи не був на човні, і хоть здається, шо дуже просто плисти