Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

От у чому мені повезло, то це в тому, шо річка тута досить спокійна, хоть і трохи плюскається на вітрі. Човен випливає в течію, вона його підхоплює і несе вниз, а я зі всіх сил стараюся, вкладаю всі свої сили в то, аби човном не крутило по дорозі.

Через хвилину чи дві в мене получається.

— Шоб його, — тихо кажу я. — Блінська штука.

Але трохи поплюскавши веслом (і раз чи два рази повністю розвернувшись, заткайся), я розбираюся, як тримати його плюсмінус в потрібному керунку, а коли піднімаю голову, то розумію, шо я вже практично на півдорозі.

Я глитаю, і трушуся, і кашляю.

Оце мій план. Він, певно, не дуже добрий, але кращого мій мерехтливий, поблискуючий мозок не видасть.

Манчі має понести горящу палку за вітром від Аарона і кинути її десь, аби вона загорілася і Аарон подумав, шо я підпалив свій табір. Тоді Манчі побіжить до табору Аарона, гавкаючи на весь голос, прикидаючись шо він каже мені шо він найшов Аарона. Це просто, бо йому треба лише гавкати моє ім’я, а він це ітак постійно робить.

Аарон поженеться за ним. Аарон попробує його вбити. Манчі буде швиччий.(Біжи і біжи, Манчі, біжи і біжи.) Аарон побачить дим. Аарон, котрий мене ані отакуньки не боїться, піде до лісу на дим, аби раз і назавжди мене прикінчити.

Я попливу вниз по течії, підійду до табору з боку річки, поки він шукатиме мене в лісі, і я врятую Віолу. Я заберу і Манчі, бо він оббіжить коло до табору, поки Аарон буде за ним гнатися (біжи і біжи).

Ну, отакий-от план.

Я знаю.

Я знаю, але якшо це не спрацює, то мені прийдеться його вбити.

А якшо до того дойде, то вже неважливо буде, ким я стану і шо подумає Віола.

Неважливо буде.

Так треба, такшо так я і зроблю.

Я дістаю ножа.

На лезі ще є суха кров, де не де видно, моя кров, кров спекла, але решта леза сяє, блищить і мерехтить, мерехтить і блищить. Кінчик ножа трошки задертий вверх, ніби уроцький палець, а зазубрини з одного боку стирчать як скрегочучі зуби, а край леза пульсує, ніби наповнена кров’ю судина.

Ніж живий.

Поки я його тримаю, поки я ним користуюся — ніж живе, живе, аби забирати життя, але ним треба командувати, я мушу наказувати йому вбивати, а він хоче вбивати, хоче викидатися вперед, штрикати, різати і колоти, хоче колупатися в рані, але я таксамо маю цього хотіти, моя воля має відповідати його волі.

Я той, хто дозволяє йому це, і я за це відповідаю.

Але коли цього хоче ніж — то мені легше.

Якшо до цього дойде — я не зможу?

«Зможеш», — шепоче ніж.

«Не зможеш», — шепоче вітер над річкою.

Крапля поту з мого чола падає на лезо, і ніж знову перетворюється просто на ніж, просто на інструмент, просто на кусок металу в мене в руці.

Просто ніж.

Я кладу його на дно човна.

Я знову трушуся, дотепер. Я викашлюю ще більше слизу. Я піднімаю голову, розглядаюся, не зважаю на хвилястість світу і дозволяю вітру мене остудити. Річка починає повертати і я пливу дальше за нею.

От і все, думаю я. Не зупинити.

Я піднімаю голову і дивлюся на дерева зліва.

Мої зуби цокотять.

Я ще не бачу диму.

Давай, хлопчику, от зараз оце має статися.

І нема диму.

І нема диму.

І річка завертається дальше.

Давай, Манчі.

І нема диму.

І клац клац клац мої зуби. Я обнімаю себе руками…

І дим! Перші маленькі клубочки, піднімаються як маленькі ватні кульки трошки дальше за течією.

«Гарний песик, — думаю я, зціплюючи зуби. — Гарний песик».

Човен трохи завертає до середини ріки, такшо я гребу зі всіх сил і привожу човен назад до берега ріки.

Я трушуся так сильно, шо ледве можу тримати весло.

Річка повертає ще більше.

І он роздвоєне дерево, дерево, в яке вдарила блискавка, воно зліва від мене.

Це знак, шо я майже на місці.

Аарон буде отут за поворотом.

Зараз почнеться.

Я кашляю і потію і трушуся, але не відпускаю весло. Я гребу ще трохи, блище до берега. Якшо Віола з якоїсь причини не зможе втекти, то мені прийдеться пристати до берега, аби її забрати.

Я пробую робити свій Шум таким порожнім, як лише можна, але світ накочує на мене складками світла і мерехтіння, такшо це насправді не варіант. Я просто буду надіятися, шо вітер достатньо гучний, а Манчі…

— Тодде! Тодде! Тодде! — чую я з віцтані. Мій пес, гавкає моє ім’я, аби відманити Аарона. — Тодде! Тодде! Тодде!

За вітром я дотепер не чую Шум Аарона, такшо я навіть не знаю, чи це діє, але я пропливаю попри роздвоєне дерево, такшо тепер вже нічо…

— Тодде! Тодде!

Давай, давай…

Роздвоєне дерево проминає…

Я припадаю до човна…

— Тодде! Тодде! — тихіше, в стороні…

Тріскають гілки…

А тоді я чую «ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!!!» , яке реве голосно як лев…

Як лев, шо йде геть…

— Давай, — шепочу я сам до себе. — Давай, давай, давай…

Мої стиснуті кулаки трусяться на веслі, і…

За поворот, і…

Попри дерево, і…

Осьо є табір, і…

Онде вона є.

Аарона нема, а вона є.

Лежить на землі посеред його табору.

Не рухається.

Моє серце зривається з місця і я кашляю, вже того й не замічаючи, і поміж кашлем кажу «будьласка, будьласка, будьласка», і зі всіх сил налягаю на весло, і підпливаю човном блище і блище до берега, і встаю і зістрибую просто вводу, і падаю на задницю, але таки ловлюся за перед човна руками, і «будьласка будьласка будьласка» і я піднімаюся і затягую човна доста далеко на берег і відпускаю і біжу і спотикаюся і біжу до Віоли Віоли Віоли…

— Будьласка, — кажу я на бігу, в мене в грудях щемить, болить, кашляє. — Будьласка.

Я добігаю до неї і от вона лежить. Її очі заплющені, рот трошки відкритий, і я прикладаю свою голову до її грудей, затикаючи гудіння свого Шуму, і ревіння вітру, і гавкучі і крикучі версії свого імені, які чуються з лісу навколо мене.

— Будьласка, — шепочу я.

І гуп, гуп.

Вона жива.

— Віоло, — несамовито шепочу я. Я починаю бачити маленькі спалахи в себе перед очима, але ну їх. — Віоло!

Я трясу ї за плечі і беру її лице в руки і його теж трясу.

— Пробудись, — шепочу я. — Пробудись, пробудись, пробудись!

Я не можу її нести. Я задуже трушуся, і хитаюся, і ослабший.

Але я її, бляхамуха, таки понесу, якшо тре’ буде.

— Тодде! Тодде! Тодде! — я чую, як Манчі гавкає з глибокого лісу.

— Тодде Г’юїтте! — я чую, як кричить Аарон, женучись за моїм псом.

А тоді, під собою, я чую:

— Тодд?

— Віоло, — кажу я, в мене щемить горло, а в очах всьо пливе.

Але вона дивиться на мене.

— Ти не дуже добре виглядаєш, — каже вона, її голос тане, а очі сонні.

Я замічаю якісь ніби синяки в неї під очима, і мій шлунок зводить від злості.

— Тобі треба встати, — шепочу я.

— Він наколов… — каже вона, закриваючи очі.

— Віоло? — кажу я, знову струшуючи