Читати книгу - "Збій системи, Інна Земець"

      - Як ти старанно слово «розлучусь» оминаєш.

      - Так, Аня, розлучусь. Точніше, просто остаточно закрию давно закінчену історію. День реєстрації акту про розірвання шлюбу призначено до кінця цього тижня. Скоро завершу цю формальність.

       - Що ж, заздалегдь вітаю.

       - За місяць, сподіваюсь, ти охолонеш і ми зможемо спокійно поговорити. З себе вини не знімаю, не думай. Та бачу, що зараз не вдала мить для примирення.

«Формальність, охолонеш, примирення» - все звучало гарно, ніби прес-реліз читала. Тільки слів «Пробач, я ідіот» поки не почула.

     - Погодься, це гарна ідея. Зрештою, сама мені про мрію розповідала – нічого не вигадував. Я до вас не приєднаюсь, звісно, навіть не чекаю від тебе такого запрошення. То ваш час. Я не намагаюсь тебе купити, я просто хочу дати тобі те, що можу. І, гадаю, що це цілком доречно. А поки - дозволь мені це для тебе зробити. Будь ласка.

      - Не хочу, відміняй.

Він схилився над коробкою і видобув з неї ту, меншу, отруйного кольору гірких сліз і мені в руки тицьнув.

      - Роби з цим що хочеш. Можеш у мене жбурнути, можеш у смітник. Не використаєте – згорять і все. Та сподіваюсь не відмовиш мені. Я не багато в тебе просив, та це – врай важливе для мене особисте велике прохання. Це не пробачення, просто невеликий дарунок від щирого серця.

      - Не вибачення? А може прийму як дарунок на прощання?

      - Сподіваюсь що ні, та слова твої розумію. Але не обіцятиму, що погоджусь.

Продовжувати цей діалог сил не було, так крутило всередині, аж холодний піт проступати почав. Мовчки піднялась і пішла до ліфту. Гліб тихо провів – не торкався, не говорив. В тихому ступорі і на вулицю не знаю як потрапила. Тільки від звуку клаксону підстрибнула – з вікна чорного джипу мені махав  рукою Давид.

       - Привіт, - швидко вистрибнув і підійшов до мене. – Настанову сама розумієш, та гінця вбивати не варто. Сідай, відвезу.

А у мене тільки і було сил, щоб до сидіння дістатись. Давид рушив з місця на мене час від часу споглядаючи.

      - То що, таки бомба в тому ящику була?

      - Ядерна.

Доїхали до мене в тиші, я так і чіплялась зсудомлено за той блактиний картон і прямо перед собою дивилась. Давид вийшов, відкрив мені дверцята, допоміг вийти і став поглядом вивчати.

    - Допомога потрібна?

Я засміялась, розуміючи що якщо не так емоції скину - то заплачу.

   - Ні, Давид, дякую. Все буде нормально.

   - Поки не схоже.

   - Колись так і буде.

   - То що, вже не побачимось?

   - Мабуть, що ні.

Гора м’язів з неочікуваною ніжністю притисла мене до себе, а я взяла і розклеїлась та ухопилась за нього.

       - Аня, не знаю чим можу зарадити, скоріше за все нічим, та як тебе втішить – своєму роботодавцю можу носа зламати.

Слози ще не висохли, а я розреготалась як дурисько. Відпустила його, підняла очі.

    - Не треба, він у нього гарний: з красивою горбинкою, тонкий, мужній.

    - Не скажу, що аж так роздивлялвся, - усміхнувся він. – Як скажеш. Мій телефон маєш. Якщо щось потрібно – набирай без роздумів. Наче рідному брату звонила б, добре?

     - Чого ти такий добрий до мене, Давид? - розмазуючи сльози спитала я не очікуючи відповіді. – Дякую.

     - Мені шкода, що все так закінчилося.

Мені теж. Швидко завернула ці миті неочікуваної підтримки і попрощалась. Пролежала вдома добу майже не підводячись. Наступного дня ошелешила шефа заявою на звільнення, пообіцяла що віддалено скільки треба відпрацюю, а як погодиться на дистанційку, то і далі працюватиму. Погодився на місяць, потім перегляне і домовимось як далі буде. Може пішов на зустріч, тому що гугнявила в трубку сильно, а може просто добра людина – байдуже. До кінця угоди квартиру наперед проплатила, сказала що виїду раніше – за тиждень може на перегляди людей водити. З собою дві валізи взяла, решту речей попросилась до Валі завезти. Вона у Ігоря живе, тож речі в її порожній квартирі нікому не заважатимуть, а як влаштуюсь в новому місці – надішле поштою.

    - А ти куди зібралась?

    - Подалі звідси.

     - Куди саме? Чого? Що сталось? Ні, це не телефонна розмова. Ввечорі вдома?

     - Так.

     - Чекай на мене.

Щось мене останнім часом вже ніхто ні про що не питає. Та і байдуже. Замовила піццу, вийшла вина купила, зустріла подругу на порозі, звідки вона одразу засипала питаннями. Вона запивала мої історії вином, а я сухе горло водою змочувала – геть апетиту не було. Складно було розповідати. Я розмовляю зі своєю єдиною подругою і, водночас, з секретарем Гліба. Не знаю, як відреагує, та як не крути, а це занадто особисте для нас і зайве для їх робочих відносин. А треба ще зважити, що вона до нього зажди приязно та повагою ставилась. Даремно турбувалась. Валя мені сльози не витирала, та так носа втерла, аж мене підкинуло.