Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"

Поки йшла до моря, про себе дивувалася повній байдужості з боку мисливців. Начебто у них у порядки речей напівкровка, що прогулюється поруч. Та тут втекти найпростіша справа! Окрилена надією, я швидко домчала до води та в нерішучості застигла. Пливи - не хочу! От тільки в який бік?

Пізно! Ззаду підійшов Влад.

- Що ти зі мною зробиш, коли награєшся? - приречено запитала я.

- З'їм! - красномовно та спокійно відповів він.

Перед очима відразу ж виникла сцена з другої частини фільму "Хостел". У молодого хлопця літній садист вирізав частину тіла та з’їв її. Під оперну музику. Очманіти! А що? Влад з іншого світу. Пам’ятаю Лекс казав, що він Волхв з демоном замість душі. Звідки я знаю які в них там порядки. Полігамія то точно. Можливо і живу плоть поїдають.

- У якому сенсі? – я тяжко ковтнула, пересмикнувшись від жаху.

- У переносному, Ліза! - посміхнувся Влад, - Я уявляю, що ти там собі надумала.

- Що тут смішного? - здивувалася я.

У жорстокості він не сильно програвав згаданому вище лиходію з "кіношедевру".

- Те, що ти мене боїшся! - він підійшов та обхопив долонями моє обличчя, - Не потрібно!

Його сріблясті очі заворожували. А губи були так близько...

- Тебе я не скривджу! - прошепотів він. - Забудь усе, що було! Просто вір мені!

Вірити?! Я опритомніла та зробила крок назад. Він залишився стояти на місці, засунувши руки в кишені вільних чорних штанів. Біла сорочка була на половину розстебнута, відкриваючи погляду рельєфну мускулатуру засмаглих грудей. Я здавлено ковтнула та перевела погляд на його бездоганне обличчя. 

- Ти знущаєшся?! Вірити тобі?! - ошелешено поцікавилася, - Після того, як ти кинув мене, інсценувавши власну смерть? Після того, як віддав Істинним, прекрасно знаючи, що мене там чекає? – свої недавні умовиводи я, як справжня жінка, проігнорувала у своїх претензіях.   

- Так! - цілком серйозно відповів Влад, пильно спостерігаючи за моєю реакцією.

Жодної краплі каяття не було в його погляді!

Він точно знущається! Я, не вірячи, похитала головою:

- Владе, чого ти домагаєшся?

- Тебе! - його манера відповідати починала дратувати.

Ми ніби ходимо по колу. А саме чому ніби? Так і є! Я запитую, він відповідає маячню, я не вірю та знову запитую по суті теж саме…

Влад без жалю покинув мене рік тому. Весь цей час не згадував. А коли Лекс привів мене до нього на лайнер, відразу захотів! Напівкровку, яка в їхньому світі над істот поза законом. Марення сивої кобили!

- Навіщо?

- Можу показати! - з спокушаючою посмішкою він зробив крок до мене.

Ігноруючи миттєвий відгук тіла, я поспішно відступила на два кроки, злегка спіткнувшись.

- Обійдуся! - принаймні, хочу вірити в це!

Влад розуміюче хмикнув.

З такими темпами мої нерви скоро подадуть заяву про звільнення за власним бажанням. Розмова з Владом переливалася з пустого в порожнє. Спогади виносили мізки! Уся сила волі йшла на боротьбу з власним тілом, готовим накинутися на об'єкт заборонених бажань. Це колись закінчиться?

- Відпусти мене, будь ласка! - відчайдушно попросила я.

- Ні, Ліза. Ніколи! – тверда категорична відповідь на моє благання.

Безсило застогнавши, я сіла на пісок. Влад опустився ззаду, обхопив мене руками за талію та притиснув спиною до своїх грудей. Сил чинити опору не було. Піддавшись пориву, я схилила голову йому на плече.

- У нас в запасі багато часу! Ти маєш зрозуміти та прийняти те, що я тебе вже не відпущу. Ти назавжди моя! Та інших в тебе не буде.

Звісно! Як же інакше? Чоловіки! Впевнена, він собі ні в чому відмовляти не буде. Та питати таке у нього я застерігалась. Хоча зараз Влад доволі люб’язний зі мною, я пам’ятаю яким жорстоким та безжальним він може бути. Як бездушно віддав наказ вбити десяток живих істот. Мене в тому числі. На той момент я ж не знала, що в нього на мене особливі плани. Правда ще б знати які. Однозначно, потрібно тікати.

- Я тебе не розумію? - прошепотіла я ледь чутно, крадькома насолоджуючись його близькістю.

- Лізо, - важко зітхнув Влад та поклав підборіддя мені на маківку, - ти маєш навчитися мені довіряти!

Далі розмовляти не мало сенсу, та й не хотілося. У колисці його обіймів мене залишили всі терзання. Ми дружно дивилися на морську гладь та мовчали.

Порушив тимчасову ідилію мисливець, що підійшов. Саме він напередодні збирався мене вбити. Я мимоволі сіпнулася. Влад сильніше притиснув мене до себе та заспокійливо прошепотів на вухо:

- Не бійся! Я більше нікому не дозволю тебе образити.

- А сам ти що робиш? - обурилася я та спробувала вирватися з обіймів. Марно! Він тримав мене міцно, але водночас і ніжно, не завдаючи шкоди.

Мисливець щось сказав незрозумілою мовою. Влад кивнув і той зник.

- Що я роблю?! Намагаюся з тобою помиритися! Хочу, щоб ти мене пробачила, - назад ідемо по замкнутому колу.