Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Історія втечі та повернення, Елена Ферранте 📚 - Українською

Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Історія втечі та повернення" автора Елена Ферранте. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 115
Перейти на сторінку:
class="p">– Тобі добре з чоловіком?

– Чудово.

– Мені теж добре з Енцо.

Коли вона клала слухавку, голос її залишав по собі довгий шлейф образів і звуків минулого, який не зникав у моїй голові годинами: двір, небезпечні ігри, моя лялька, яку вона кинула в підвал, темні сходи, коли ми ходили по неї до дона Акілле, її шлюб, її великодушність і її злостивість, те, як вона заграбастала собі Ніно. Їй нестерпне моє щастя, думала я налякано, вона хоче, щоб я знов була з нею, щоб слухалася її, щоб підтримувала її у всіх справах, у тих нікчемних війнах нашого району. Відтак я казала собі: яка я дурна, навіщо було стільки вчитися – і вдавала, ніби в мене все під контролем. Свою сестру Елізу, яка часто мені телефонувала, я запевняла, що бути мамою – чудово. Мені зателефонувала Кармен Пелузо й розповіла про своє весілля з заправником, а я відповіла: «О, яка чудова новина, бажаю тобі великого щастя, переказуй вітання Пасквале, що він там поробляє?» Коли зрідка телефонувала моя мати, я вдавала, що дуже щаслива, і лиш раз не витримала і спитала її: «Що сталося з твоєю ногою, чому ти кульгаєш?» Але вона відповіла: «А тобі що до того, займайся своїми справами».

Я місяцями боролася, намагаючись тримати у віжках найтемніші сторони своєї душі. Іноді я ловила себе на тому, що молюся Матері Божій, хоч вважала себе атеїсткою, і відчувала сором. Частіше, залишившись удома сама з дитиною, я видавала жахливі крики, без слів, лише голос, який виходив з мене разом з розпачем. Але той прикрий період ніяк не минав, час ішов повільно, сповнений нестерпної муки. Уночі я, кульгаючи, носила малу туди й назад коридором, та більше не шепотіла їй безглуздих слів, перестала перейматися нею й намагалась думати про себе. Під рукою в мене завжди була якась книжка чи часопис, хоча читати мені майже не вдавалося. Удень, коли Аделе спокійно спала – спочатку я називала її Аде, не усвідомлюючи, що ці два склади натякають на пекло, і коли П’єтро звернув на це увагу, я збентежилась і почала називати її Деде – я пробувала написати щось для газети. Але тепер я не мала часу – та й, фактично, бажання теж – іти кудись заради статті для «Уніти». Тому в написаному не було колишньої сили, я всього лиш намагалася показати свою формальну вправність, і врешті в мене виходили якісь позбавлені змісту викрутаси. Якось я накидала статтю і дала прочитати П’єтро, перед тим як відіслати її до редакції. Він сказав:

– Вона порожня.

– Тобто?

– Це просто слова і більш нічого.

Я почула себе ображеною і все одно надіслала статтю. Її не опублікували. Від того моменту і місцева, і національна редакції з певною ніяковістю почали відмовлятися від моїх текстів, виправдовуючись браком місця. Я страждала, усвідомлюючи, що навколо мене, немов під упливом сильних поштовхів з якихось недоступних глибин, швидко розвалюється все те, що я ще недавно сприймала як уже здобутий рівень життя і праці. Читала я лише для того, щоб зайняти очі книжкою або часописом, але наче не йшла далі споглядання самих знаків, не маючи більше доступу до їхнього значення. Двічі чи тричі я випадково натрапляла на статті Ніно, але, читаючи їх, я не отримувала того задоволення, як раніше, коли уявляла собі його, чула його голос, насолоджувалась думками. Звісно, я була рада за нього – якщо він писав, значить у нього все гаразд, він проживав своє життя хтозна де і хтозна з ким. Але я втуплювалась у його підпис, читала кілька рядків і відкладала статтю, немов кожна його фраза чорним по білому робила моє становище ще нестерпнішим. Я втратила допитливість, занедбала навіть зовнішній вигляд. Зрештою, для кого мені було дбати про зовнішність? Я ні з ким не бачилася, крім П’єтро, який був зі мною ввічливий, але я відчувала, що для нього я всього лиш тінь. Іноді мені здавалося, ніби я проникаю до нього в голову і відчуваю його незадоволення. Одруження зі мною лиш ускладнило його життя вченого, і це саме тоді, коли його слава зростала, зокрема в Англії та Сполучених Штатах. Я захоплювалась ним, але водночас він дратував мене. З ним я завжди говорила тоном, в якому вчувалася суміш образи і почуття меншовартості.

«Годі, – сказала я собі одного дня, – облишмо “Уніту”, досить буде, якщо мені вдасться попрацювати над новою книжкою, а коли я її напишу, все владнається». Та яка там книжка! Я запевняла свою свекруху і видавництво, що в мене вже є добрий шматок роману, але я брехала, брехала за кожної нагоди солоденьким голоском. Насправді в мене були тільки зошити, повні недбалих нотаток, більше нічого. І коли я їх розгортала, вночі чи вдень, залежно від того, коли мені це дозволяла Деде, я відразу засинала над ними, навіть не усвідомлюючи цього. Якось пізнього пополудня П’єтро повернувся з університету і знайшов мене в жахливому стані – гіршому від того, у якому колись я застала його: я глибоко спала на кухні, поклавши голову на стіл, а десь далеко в спальні репетувала голодна дитина. Батько знайшов доньку в колисці, напівголу і забуту. Коли Деде вгомонилась, жадібно припавши до пляшечки, П’єтро безутішно мовив:

– Невже нема когось, хто міг би тобі допомогти?

– У цьому місті немає, і ти це чудово знаєш.

– Нехай приїде твоя мати або сестра.

– Не хочу.

– Тоді поклич ту свою подругу з Неаполя – ти ж стільки для неї зробила, хай тепер допоможе тобі.

Я здригнулася. На якусь мить я дуже виразно відчула, що якась частина мене була певна, що Ліла вже тут, у нашому домі: колись вона причаїлася всередині мене, а тепер прослизнула в Деде, зі своїми примруженими очима і зморщеним чолом. Я енергійно струснула головою. Геть цю з’яву, геть цю можливість, що на мене ще чекає?

П’єтро врешті вирішив зателефонувати своїй матері. Дуже неохоче він спитав, чи не може вона приїхати й пожити трохи в нас.

66

Я цілковито поклалася на свекруху і тут-таки відчула полегшення, а вона і в цій ситуації виявилася жінкою, на яку я хотіла бути схожою. За кілька днів вона звідкись вивудила дівчину років двадцяти з гаком на ймення Клелія, родом з Маремми, якій дала детальні вказівки щодо того, як найкраще дбати про дім, робити закупи й готувати їсти. Коли П’єтро, якому ніхто нічого не сказав, застав удома Клелію, він

1 ... 63 64 65 ... 115
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втечі та повернення, Елена Ферранте», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"