Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Історія втечі та повернення, Елена Ферранте 📚 - Українською

Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

550
0
22.11.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Історія втечі та повернення" автора Елена Ферранте. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 62 63 64 ... 115
Перейти на сторінку:
всі найдавніші страхи, немов від необережного жесту, піднялися з дна моєї душі на поверхню. Спочатку, коли ми були ще в клініці, вона охоче брала груди, але тільки-но ми приїхали додому, щось пішло не так і грудей вона більше брати не хотіла. Смоктала кілька секунд, а тоді починала репетувати, мов розлючена тваринка. Виявилось, що я слабка і безборонна перед давніми забобонами. Що з нею таке? Може, мої пипки замалі, не тримаються рота? Може, моє молоко їй не подобається? Може, її зурочили на віддалі й вона тепер відчуває огиду до мене, своєї матері?

І почалися походи від лікаря до лікаря, тільки з нею удвох, бо П’єтро завжди був зайнятий в університеті. Даремно роздуті груди почали боліти, немов усередині там розжарене каміння, я уявляла собі всякі інфекції, ампутацію. Я мучила себе молоковідсмоктувачем, щоб націдити досить молока і нагодувати дитину з пляшечки, щоб спорожнити груди і полегшити біль. Я пошепки вмовляла її: «Смокчи, ну ж бо, ти така гарна, така мила, який чудовий ротик, які чудові оченята, що з тобою таке?» Даремно. Спершу я з болем перейшла на змішане вигодовування, а потім відмовилась і від цього. Перейшла на штучне годування, яке тягло за собою потребу постійних приготувань, марудної стерилізації пипок і пляшечок, клопіткого зважування дитини до і після годування, почуття провини при кожному проносі. Іноді мені згадувалася Сильвія, яка посеред метушливого студентського зібрання в Мілані без жодних проблем годувала грудьми сина Ніно, Мірка. Чому я так не можу? Я не раз потайки довго плакала.

На кілька днів дівчинка ніби заспокоїлась, я відчула полегшення, і в мене з’явилась надія, що нарешті я можу впорядкувати своє життя. Але спокій тривав менше ніж тиждень. У свій перший рік життя мала зовсім не спала, її крихітне тільце звивалося й репетувало годинами з несподіваною силою і впертістю. Вона заспокоювалася лише тоді, коли я носила її по квартирі на руках і говорила до неї: «Тепер ця чудова мамина донечка буде чемною, тепер вона мовчатиме, відпочиватиме, спатиме». Але ця чудова мамина донечка не хотіла спати, вона немов боялася сну, як її батько. Що з нею було: болів живіт, мучив голод чи страх, що її покинуть, бо я не могла годувати її грудьми? А може, це якісь вроки, якийсь злий дух увійшов у її тіло? І що було зі мною? Що за отрута ховалася в моєму молоці? А моя нога? Мені здавалося чи вона знов почала боліти? Це мені таке від матері? Може, таким чином вона хотіла покарати мене за те, що все життя я намагалася не бути на неї схожою? Чи щось інше?

Якось уночі в пам’яті мені сплив тоненький голос Джильйоли, яка говорила всім в районі, нібито Ліла має якусь моторошну силу, вміє кидати вроки і спричиняти пожежі, що вона душить немовлят у своєму лоні. Мені стало соромно за себе, треба було щось робити, я конче потребувала відпочинку. Тоді я спробувала залишати малу на П’єтро, який звик працювати вночі і тому менше відчував утому. Казала йому: я падаю з ніг, розбуди мене через кілька годин, укладалася в ліжко і відразу ж западала в глибокий сон, більше схожий на непритомність. Але якось мене розбудив розпачливий плач дівчинки, я трохи почекала, але він не вщухав. Я встала з ліжка. Виявилось, що П’єтро затяг колиску до себе в кабінет і, не зважаючи на репетування доньки, схилився над своїми книжками, роблячи нотатки, наче був глухий. Я втратила терпець і геть розійшлася, стала лаяти його своїм діалектом. «Тобі на все начхати, оця фігня для тебе важливіша від твоєї доньки?» Мій чоловік відчужено й холодно звелів мені вийти з кімнати й забрати колиску. Йому треба було закінчити важливу статтю для англійського журналу, а часу залишалося небагато. Відтоді я більше не просила в нього допомоги, а коли він мені її пропонував, казала: «Та ні, дякую, я ж знаю, що ти зайнятий». Після вечері він крутився навколо мене непевно й незграбно, а відтак зачинявся в кабінеті і допізна працював.

65

Я почувалася покинутою, але мені не переставало здаватися, що я цього заслуговую: я неспроможна забезпечити доньці погідне життя. Утім, зціпивши зуби, я жила так далі, хоч усе це щораз більше мене лякало. Тіло моє не хотіло виконувати роль матері. І хоч як я відпихала від себе біль у нозі, щосили намагаючись про нього не думати, нога боліла дедалі сильніше. Але я не здавалася, надривалася аж до знемоги. У нашому будинку ліфта не було, тому я носила візок з дитиною сходами догори і вниз, ходила по покупки, верталася навантажена торбами, прибирала в квартирі, готувала їсти. Мені думалося: я передчасно поганію й старію, як жінки з нашого району. І, звісно, саме в момент, коли я не тямила себе від розпачу, телефонувала Ліла.

Щойно я чула її голос, як мені хотілося крикнути: «Що ти мені заподіяла, усе було так добре, а тепер, ні сіло ні впало, усе стало так, як ти казала, малій погано, я кульгаю, як це можливо, я більше не можу». Але мені вдавалося вчасно стриматися: «Усе гаразд, мала трохи капризує і поки що росте повільно, але вона просто чудова, я така задоволена». Тоді з удаваним інтересом починала розпитувати її про Енцо, про Дженнаро, про стосунки зі Стефано, з братом, про наш район, про те, чи не виникало в неї нових неприємностей з Бруно Соккаво й Мікеле. Відповідала вона грубим, агресивним, гидким діалектом, але здебільшого без гніву. «Соккаво, – казала вона, – ще поплатиться за все. А коли зустріну Мікеле, плюну йому в лице». Про Дженнаро вона вже прямо говорила як про сина Стефано: він такий же присадкуватий, як і його батько. А коли я казала, що він дуже милий хлопчик, сміялася й кидала: «Ти ж така чудова мамуся, то забирай його собі». У цих словах я відчувала сарказм, немов вона хтозна-якими таємними шляхами дізналася, що зі мною насправді коїться, і мене охоплювала злість, але я тим паче трималася свого лицедійства – «послухай-но тільки, який у Деде милий голосок, тут, у Флоренції, так добре, я читаю дуже цікаву книжку Барана» – і так я продовжувала, аж поки вона не примушувала мене опустити завісу, розповідаючи про курси компанії «Ай-бі-ем», на які почав ходити Енцо.

Лиш про нього вона говорила довго і з пошаною, і відразу ж по тому питала про П’єтро:

1 ... 62 63 64 ... 115
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втечі та повернення, Елена Ферранте», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"