Читати книгу - "В кроці від кохання, Олександра Малінкова"

     Емілія.

- Що там мої документи? - запитує той самий хлопчина.

     Молодий чоловік виявився Єгором з відділу продаж, про якого згадувала вагітна помічниця Рита. Виглядає років на двадцять п’ять. Високий. Середньої статури. З кучерявим волоссям середньої довжини. Привітним поглядом.

- Ще досі на підписі. - відповіла йому, знизуючи плечима.

- Він сам? - уточнив Єгор.

- Ні. 

- Тоді почекаю, якщо ти не проти! - всівся на стілець поряд так і не дочекавшись моєї відповіді.

- А ти звідки така взялася? - розглядає мене з цікавістю і посміхається.

- Щось не так? - шаріюся.

- Та ні! Просто… просто, наче з минулого десятиліття. Інша. Звик, що коліжанки вихваляються одна перед одною останніми модними одежинами, як ті сороки.

- А що з моїм одягом? - поглянула на рукава своєї сорочки. - він дивний?

- Дивний? - здивовано закліпав працівник. - О, ні-ні! Швидше стриманий, консервативний…

- Нудний, - закінчила я за нього.

- Нііі, що ти! - заперечив одразу, отже все ж таки вгадала.

     Посміхається натянуто. Помітно, що почуває себе ніяково. Рукою чіпає своє волосся на загривку. Вже й сам, мабуть, не радий, що почав цю розмову.

- А ти правда… - ще більше губиться, але все ж таки намагається закінчити фразу. - Ну той, з генеральним…

- Звичайно ні! - вигукую і одразу схрещую руки на грудях.

      “Навіть, здається, знаю хто розносить по фірмі ці плітки!”

- Це добре! - знову посміхається той, але через мить його обличчя знову стає стурбованим. - А з діловим партнером Віктора Івановича!

- Теж! - пускаю очі під лоба.

- Ти мене вибач за нетактовність! - зображає повне розкаяння на своєму обличчі. - Просто вже так дістало це коделко зі зміючками, а ти, відразу видно, що нормальна. 

- А може я ще гірше? - примружую очі.

- Ну то маю надію, що ти вип’єш зі мною кави в обід! - підморгує Єгор. - Бо я впевнений у зворотному… в сенсі, що ти класна!

     В цей момент, двері кабінету шефа відчиняються і він з’являється власною персоною з незнайомим чоловіком. За ці два дні не встигла ще всіх вивчити.

    Той другий, кого я не впізнала, швиденько попрямував до виходу. Марк же, навпаки. Залишився стояти в центрі приміщення, запхавши руки глибоко в кишені. Мовчить і лише ковзає поглядом від Єгора до мене і у зворотному напрямку. 

     Про що він зараз думає?

     Жодних емоцій на обличчі! 

     А я так не можу! В таких випадках я починаю губитися. Не знаю, про що людина думає, і до чого бути готовою. Це як на діжці з порохом… 

   Знову відчуваєш себе маленькою дівчинкою біля шкільної дошки з суворим вчителем поряд. Розумію, що приклад такий собі, але моторошно, чомусь, не менше.

- Еміліє! Нікуди не йди! Мені потрібна твоя допомога! - буквально вимагає Марк.

    “Що значить, нікуди не йди? В мене є обідня перерва! Це нечесно використовувати мій особистий час!”

     Марк.

     “Це що? Ревнощі?”, - аж щелепу зводить. 

     “Я ж не помилився? Щойно Єгор намагався кадрити мою помічницю? Досить зухвало, прямісінько в робочий час, та ще й поряд з моїм кабінетом!”, - зараз би очі з задоволенням протер, щоб впевнитися, що це не якась нічна мара. 

- Твої документи підписано! - кажу працівнику. - Забери свою теку в мене на столі. 

     Кидаю йому ключі. Але той теж не спасував, вхопив на льоту.

- Зачинеш за собою! Ключі потім заберу в тебе. - продовжую я.

- Не питання, шефе! - швидко підхоплюється й крокує за своїми документами.

- Ходімо! - промовляю до дівчини.

- Куди? - сіпається нервово вона. 

- Я ж казав, треба, щоб ти мені допомогла! 

- Ну добре! - погоджується вона.

     Емілія хапає свою сумочку, і ми вдвох залишаємо приймальню. Працівники фірми всі як один одночасно закривають роти й, проводжають нас здивованими поглядами  до самісінького ліфта.

      Майже дійшли до парковки, коли Емілія все ж таки не витримала.

- Може все ж таки поясниш куди ми прямуємо? - зупинилася вона.

- Ми вже знову на ти? - підморгую і скорочую відстань між нами. 

- Зараз ми вже не в офісі! - пояснює вона.

- То…- облизую губи. - якщо ти притримуєшся такого правила, яке має право на життя виключно в робочих стінах, можливо в мене теж є певні поблажки?

- Спробуй! Якщо жити набридло! - не дівчина, а войовнича Амазонка. 

- Залюбки! - опиняюсь зовсім поряд з нею. 

     Відчуваю, навіть, як шалено тріпочеться в грудях її серце. Вдихаю тонкий і приємний аромат її ніжного та ненав’язливого парфюму. 

     Що робить зі мною ця мала? 

     Заведений з півоберта! 

     Нахиляюся нижче до неї.

     Завмерла! Здається, що дихати перестала.

     Куди ж поділася твоя войовничість, люба? Зараз так хочеш мене позбутися, як я тебе соромлюся!

- Але не тут і не зараз! - шепочу їй на вушко, відчуваючи, як одразу її шкіра реагує та стає гусячою. 

- Я з тобою нікуди не поїду! - видихає. 

- Нічого такого я тобі не пропоную! - зауважую і відчиняю біля неї дверцята своєї автівки.