Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

Розділ XIV

Люція не дізналася про смерть Антонія Сушкевича ні того, ні наступного дня. Під час перев’язки в амбулаторії їй знову запаморочилася голова, але набагато сильніше. Вона ледве встигла прикрити рану пацієнта марлею і доручила Донці перев’язати. Напівсвідома, тримаючись за стіни, дійшла до своєї кімнати. Перелякана Донка побігла за Омелою, який, змірявши непритомній температуру, сам перелякався. Ртуть у градуснику піднялася вище сорока. Він кинувся рятувати Люцію, як умів.

Перш за все дав Люції відвар з цих трав, який професор давав хворим для зниження температури, потім наказав Донці роздягнути Люцію і покласти її в ліжко. Далі його медичні знання не сягали, тож він сів біля ліжка і заходився відганяти мух.

На щастя, доктор Павліцький прибув одразу після обіду. Омела вийшов йому назустріч:

– Впало на нас, вельмишановний ескулапе, сім кар єгипетських. Мого старого друга вкусив собака, в аптечці закінчився спирт, а панна Люція лежить непритомна в гарячці. Я призначив їй відвар з якихось трав для зниження температури, але й далі тримається сорок. Подивіться, що з нею. Я сподіваюся, що, незважаючи на високу температуру, нічого серйозного.

Доктор Павліцький оглянув хвору і дійшов висновку, що лихоманку викликали холод і нервове виснаження.

– У панни Канської здорове серце, – пояснив він Омелі, – тому я не передбачаю ніяких серйозних ускладнень. Через кілька днів здоров’я відновиться. У всякому разі я сюди заглядатиму щодня.

І він справді дотримав обіцянки. Щодня після своїх звичайних прийомів у Радолішках приходив до лікарні, де його цікавило не тільки здоров’я Люції, але й тутешні пацієнти.

Через п’ять днів Люція нарешті опритомніла. Вона хотіла встати, але була така слабка, що навіть не могла вдягнутися. Вона зробила це наступного дня. Була неділя, і пан Юрковський приїхав відвідати її.

Він знав від Павліцького про хворобу Люції і приїхав з величезним букетом квітів.

– О, напевно ви мали багато клопоту з цими квітами, – подякувала Люція. – Це дуже мило з вашого боку.

– Та де там мило! Але ж, чорт забирай, ваша хвороба – це частково й моя вина. А якщо не моя, то моїх дідів і прадідів, які оселилися в Ковалеві. Бо ви напевне точно не знаєте, що це паскудне болотисько належить до Ковалева. Я вже не раз думав над тим, як осушити ці болота. Я навіть приводив двох інженерів. Вони ходили, хитали головами, міряли, а з того вийшла дуля з маком.

Він голосно засміявся, з розмаху ляснув себе по колінах і додав:

– По п’ятсот злотих взяли і поїхали під три чорти. А болото як було, так і лишилось.

Він говорив дуже голосно і розкотисто сміявся. Весь будинок наповнився його баритоном. Коли він пересувався кімнатою, здавалося, що все поперекидує. У лікарні від нього стало тісно й шумно.

Оскільки він прибув прямо з недільної служби Божої в Радолішках, а це була обідня пора, Омела зайнявся тим, щоб на обідньому столі не забракло горілки під час їжі. І справді її не забракло. Пан Юрковський виявився добрим компаньйоном. Обід уже давно з’їли, а вони обоє продовжували пити. Люція, відчуваючи втому, попрощалася з ними, щоб лягти. Коли вона пішла, пан Юрковський нахилився до Омели і пошепки сказав, що чудово було чути в радіусі двадцяти метрів навколо будинку:

– Але ж, пане! Яка надзвичайна жінка! Така повинна народитися на камені[77].

Омела серйозно кивнув.

– Я нічого не маю проти такого роду народжень, шляхетний аграрію. Хоча я думаю, що вони воліли б за краще народжуватися на чомусь більш пухкому.

Пан Юрковський нахмурився із зацікавленням:

– На більш пухкому?

– Si, signore. Ну, будьмо.

Вони випили, і пан Юрковський запитав по-діловому:

– Ви холостяк?

– Так. Але не мальтійський.

– І ви знаєте, що мені вже набридло холостякувати. Людині, яка досягає сороківки, вже час. Самий час.

– А чому ви ще не оженились?

– Не мав часу. Сміх сказати, але це щира правда. Бо так, пане милий: спершу війна. Тоді людині такі речі не в голові. А потім повертаюся до свого Ковалева, а тут ніби хтось мітлою повимітав. Усе згоріло до фундаменту, та ще й те, що лишилося, селяни розікрали. Як то кажуть, не було до чого рукам зачепитись. Отже, як було женитися? Важко взяти дружину, посадити її, мій дорогий, під грушею і сказати: сідай-но тут, кохана, і чекай, поки я хату тобі збудую і шматок хліба з землі виорю. Коли я вже взявся за відбудову господарства, то від світанку до смеркання чоловік на ногах. Як я вже сяк-так усе влаштував, а тут і криза. Думаю собі: яке лихо? Адже ж люди їсти не перестануть. Земля має своє дати. Але кілька років вона не давала. Сто кілограмів жита чи фунт паклі – одна ціна. Сам, пане, знаєш.

Омела підтакнув.

– Знаю, знаю. Бо я, по правді, жита не сіяв, але мав плантацію паклі.

– Як це? – здивувався пан Юрковський.

– Усе просто. Пакля на голові. Як бачите, пане цинцинате, плантація функціонує не вельми справно. Занадто низький врожай.

– Ха-ха-ха! – зметикував пан Юрковський. – То ви лисієте? Ха-ха-ха! Але комік з вас справжній! Так про що то я говорив? Ага. До женячки не дійшло. Бо й правду вам сказати, тутешня місцевість неврожайна на дівок. А ті, що були, то вже повискакували заміж. Зайдеш до цього сусіда, до іншого – кожен жонатий. У кожного по хаті жінка ходить, діти бігають…

– На камені народжені, – вставив Омела.

– На камені народжені, – повторив пан Юрковський і, зметикувавши, що опинився у невинній витівці товариша, знову вибухнув сміхом. – Але ж ви гострий на язик, варшав’янине. Нехай я вас не знаю, шановний пане!.. А ви ніколи не були одружені?

– Ніколи, – похитав головою Омела.

– І вас ніколи не тягнуло до женячки?

– Та як же? Одного разу у мене тягнули двоє хлопчаків, щоб одружився з їхньою сестрою.

Пан Юрковський значущо підморгнув лівим оком.

– Тож ви далеко зайшли?

– Якщо це можна