Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

«Немає сумніву, що пляни скритовбивства були відомі й апробовані головою Ради міністрів СССР Нікітою Хрущовом, якому підлягає шеф КҐБ», – йшлося в заяві ОУН-б у день, коли німецька влада оприлюднила зізнання Сташинського. Тему Шелепін – Хрущов підхопили кілька західноєвропейських газет. «Ілюстрейтед Лондон ньюз» писала, що, судячи з призначення Шелепіна на важливу посаду в ЦК, Хрущов був у курсі подій і схвалив убивство. У гарячій пропагандистській війні західна преса отримала сильний козир, який не поб’єш «активними заходами» КДБ[274].

Навряд чи випадково таку скандальну інформацію оприлюднили саме напередодні поїздки Аденауера до Вашингтона. Багато місяців західнонімецькі лідери у Бонні марно намагалися схилити молодого й недосвідченого президента США до свого погляду на стосунки зі східним блоком. Прийшовши до влади в січні 1961-го, Кеннеді одразу дав зрозуміти Аденауеру, що не підтримує його бачення і не вважає об’єднання Німеччини передумовою для безпеки Європи. Радники президента виступали за те, щоб визнати повоєнні кордони й домовитися з Радянським Союзом, тим самим послабивши напруження в Центральній Європі. Ще одна ложка дьогтю: американці обговорювали німецьку політику з французами і британцями, ігноруючи західних німців. Недовіра між Кеннеді й Аденауером зросла після будівництва Берлінського муру: у Вашингтоні вважали, що стіна розрядила потенційно вибухову ситуацію, а Бонн сприймав її як цвях у труну возз’єднання Німеччини. Аденауер жадав різкої реакції, зокрема міжнародного бойкоту Лейпцизької виставки, але Кеннеді обмежився тим, що пообіцяв захищати Західний Берлін від гіпотетичної радянської агресії, у кожному разі малоймовірної[275].

На публіці Кеннеді з Аденауером воліли не афішувати розбіжностей, але напередодні листопадової зустрічі стосунки між ними були як ніколи прохолодні. За повідомленнями преси, за кілька днів до того ФРН запропонувала Хрущову «велике примирення». Можливість сепаратних радянсько-німецьких переговорів без участі американців, британців чи французів поновила в пам’яті радянсько-німецькі переговори в Рапалло 1922 року. Той дипломатичний маневр повернув обидві країни на міжнародну арену і заклав передумови для Другої світової війни. Газети писали, що німці, не знайшовши порозуміння на Заході, знову намагаються домовитися з комуністами. Того ж дня Аденауер оголосив, що країни НАТО не мусять діставати згоду США на використання ядерної зброї. Розмова була дуже жорсткою, і заява федерального прокурора була її частиною[276].

Аденауер хотів, щоб Кеннеді теж натиснув на СРСР, але президент не послухав. Затятий антирадянщик директор ЦРУ Ален Далес, чиї люди в Німеччині хотіли використати Сташинського в пропагандистських цілях, уже залишав політичну сцену. У листопаді на радість КДБ він подав у відставку – чекісти охоче записали це собі в плюс. 17 листопада, паралельно з войовничими заявами Аденауера, американські газети надрукували текст вчорашнього виступу Кеннеді. Про радянсько-американські відносини довкола Берліна Кеннеді сказав: «Прийняти той факт, що переговори не є змаганням, у якому є переможець і переможений, – це перевірка на нашу національну зрілість». Він хотів розчистити простір для дипломатичного маневру, що його Аденауер, навпаки, прагнув ліквідувати[277].

Давно очікувана зустріч вісімдесятип’ятирічного, але повного сил Конрада Аденауера і сорокачотирирічного Джона Кеннеді, хворого, попри молоді роки, на спину, відбулася в Білому Домі вранці 21 листопада. Кеннеді спитав Аденауера про актуальне становище німецько-радянських відносин. Президент особливо цікавився можливим зближенням Бонна й Москви і згадав у цьому контексті Рапалло. Аденауер заперечив будь-які натяки на сепаратні угоди з Москвою в ім’я об’єднання Німеччини. «П’ятдесят три мільйони західних німців не хочуть стати рабами, не хочуть вони й об’єднуватися в рабстві з шістнадцятьма мільйонами східних німців, – сказав він президенту. – Вони хочуть свободи». Переговори закінчилися непростим компромісом. Кеннеді погодився з Аденауером не ставити питання про визнання кордонів у контекст переговорів про Берлін, а в їхньому спільному комюніке об’єднання Німеччини значилося стратегічною метою, а не поточним завданням. Лідери двох країн обговорили випадок з Кролем (про контакти західнонімецького посла з Хрущовим у Москві) і не дійшли до справи Сташинського[278].

Американо-західнонімецьке «порозуміння», досягнуте у Вашингтоні 21 листопада, проіснувало всього чотири дні. 25 листопада Кеннеді дав інтерв’ю Олексію Аджубею, головному редактору газети «Известия» і зятю Хрущова. Президент сказав, що поділяє занепокоєння Радянського Союзу тим, що Західна Німеччина може розвинути ракетну зброю або створити потужну армію. Західні німці були шоковані. Кеннеді й Аденауер через необхідність лишатимуться партнерами, але сповідуватимуть різні підходи до відносин схід – захід, аж поки Аденауер не відійде від влади у жовтні 1963-го. Німецька влада не дістала суттєвої підтримки від Вашингтона у підготовці до відкритого суду над Сташинським. Використати цю справу в пропагандистській війні з Радянським Союзом хотіло передусім праве антикомуністичне крило американського істеблішменту, а не адміністрація Кеннеді чи його прихильники[279].

Перший приклад, що одкровення Сташинського справили якийсь політичний вплив поза ФРН, дали не Сполучені Штати, а Канада. На початку грудня 1961 року – не минуло й трьох тижнів від публікації свідчень Сташинського – сорокадворічний Артур Малоуні, депутат канадського парламенту й один з головних авторів канадського Біля про громадянські права, відвідав офіс федерального прокурора в Карлсруе. Це місто було столицею західнонімецької юриспруденції, там розташовувалися Конституційний і Головний карний суд. Федеральний прокурор зустрівся з Малоуні і підтвердив повідомлення преси про Сташинського – журналісти висвітлювали справу більш-менш акуратно. Сташинський справді убив Бандеру і Ребета за наказом московського КДБ зі спеціального пістолета-спрея. Німецька влада готує судовий процес, який має початися у квітні 1962-го, і вирішує, де його провести – у Мюнхені чи Карлсруе[280].

Візит Малоуні до Західної Німеччини, висвітлюваний у канадській пресі, повністю відповідав жорсткій антирадянській лінії канадського прем’єр-міністра Джона Діфенбейкера. 1960 року Діфенбейкер, лідер країни, яка все ще розробляла декларацію незалежності від Британської імперії, тільки через п’ять років отримає свій прапор і аж через двадцять два роки повноцінну конституцію, воював з Микитою Хрущовим у питанні деколонізації, що його СРСР традиційно розігрував проти західних країн, здобуваючи собі союзників у колишніх колоніях.

Діфенбейкер заявив, що Радянський Союз – справжня колоніальна імперія, яка відмовляє у праві на свободу і національну незалежність десяткам мільйонів неросіян. Прем’єр-міністр розвинув цю тему на форумі з етнічних питань, скликаному з ініціативи Малоуні в Торонто 22 листопада 1961 року. Виступаючи перед восьмитисячною аудиторією – представниками двадцяти дев’яти різних етнічних груп – Діфенбейкер заявив, що від часу Другої світової війни повну незалежність здобули 37 країн з населенням 850 мільйонів, а радянська влада й далі