Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

Такі заяви звучали цілком природно в устах лідера правоцентристської Прогресивно-консервативної партії, яка не приховувала своїх антирадянських поглядів. Звертати увагу на національне питання в СРСР уряд Діфенбейкера змушувала ще одна річ. Прогресивні консерватори прийшли до влади за активної підтримки канадських українців, які мали сильний вплив в їхній електоральній вотчині – аграрних провінціях західної Канади.

Помітну роль українці грали і в Торонто. Артур Малоуні – один із багатьох прогресивних консерваторів, що пройшли були в парламент завдяки голосам українців. У його виборчому окрузі Паркдейл у Торонто розташовувалися дві українські церкви і чимало українських організацій. У зовнішній політиці українці хотіли, щоб канадський уряд підтримував боротьбу за свободу їхньої історичної батьківщини. Попри політичні розбіжності, всі вони сприйняли убивство Бандери як удар по омріяній незалежності України[281].

Новини про одкровення Сташинського дійшли до Північної Америки, якраз коли на Генеральній Асамблеї ООН точилися непрості дебати про колоніалізм. 26 листопада 1961 року на асамблеї виступив американський посол Адлей Стівенсон, який назвав «китайсько-радянський» блок найбільшою колоніальною імперією в історії. За його словами, комуністи керують нерадянськими народами силою. Серед «поневолених народів» він назвав і Україну. Резолюцію про Тиждень поневолених народів Конгрес вперше прийняв 1959 року.

Тема підкорених комуністами народів стала важливим елементом зовнішньополітичної риторики Ейзенхауера, і президент оголосив Тиждень поневолених народів у липні 1959-го. Його відтоді проводили щороку в третій тиждень липня. Радянська сторона бурхливо протестувала проти цієї ініціативи, і деякі радники Кеннеді пропонували президенту дистанціюватися від вигадки республіканської адміністрації, яка грала проти комуністичних режимів у Східній Європі й ускладнювала відносини з Москвою. Незважаючи на поради Джорджа Кенана, архітектора східної політики Вашингтона, президент Кеннеді продовжив традицію. Біженці зі Східної Європи, зокрема українці, боронили символічну спадщину Ейзенхауера.

У січні 1962 року д-р Лев Добрянський, професор економіки у Джорджтауні, головний автор резолюції про поневолені народи, голова Українського конгресового комітету Америки і голова Національного комітету для поневолених Москвою народів, оприлюднив звернення до сенаторів і конгресменів із закликом підтримати визвольну боротьбу всіх поневолених народів, зокрема найбільшого – українців. Він згадав шум у країнах радянського блоку від виступу Адлея Стівенсона в ООН і свіжі новини з Німеччини. «Недавні зізнання московського аґента Богдана Сташинського, – писав Добрянський, – що він з наказу Москви замордував патріотичних українських лідерів на вигнанні – д-ра Льва Ребета в 1957 році і Степана Бандеру в 1959 році – дають черговий доказ хрущовського тероризму та його страху перед українським націоналізмом». Свідчення Сташинського прекрасно вписалися у Сполучених Штатах в загальну концепцію «поневолених народів»[282].

Українська еміграція привертала увагу західного світу до політичного тероризму Москви і не обмежувалася звертаннями до політиків. Лідери ОУН-б почали мобілізовувати прихильників в українських громадах у Німеччині й Північній Америці одразу після оприлюднення свідчень Сташинського в листопаді 1961-го. У наступні кілька тижнів вони організували понад сотню демонстрацій, майже вісімдесят у Західній Європі і Британії і близько п’ятдесяти у США й Канаді. Найбільш резонансні мітинги відбулися перед радянським посольством у Лондоні 25 листопада і перед радянською місією в ООН у Нью-Йорку 2 грудня. Сто нью-йоркських полісменів захищали радянську місію від чотирьох сотень розсерджених протестувальників – усе почалося з карикатур на Хрущова, а закінчилося проривом поліцейського кордону і спаленням радянського прапора. За кілька днів відбувся радянський мітинг протесту перед американським посольством у Москві – москвичі начебто обурювалися «хуліганами» й «фашистами», які підривають мирну співпрацю між країнами. Про Бандеру чи Сташинського у Москві не згадували[283].

Однак Сташинський фігурував у новій порції «активних заходів», розроблених КДБ і Штазі. 19 листопада, через два дні після прес-релізу федерального прокурора ФРН, східнонімецькі газети надрукували інтерв’ю зі Стефаном Ліпольцем, у якому той заявив, що Сташинський – мутний тип, найнятий для кривосвідчень з метою відвернути увагу від справжніх убивць Бандери. Ліпольц гнув стару лінію, що Бандеру убив Дмитро Мисків за наказом генерала Гелена. Ліпольц доводив, що провернути таке вбивство просто не могла людина не з Мюнхена і не член ОУН-б, який мав доступ до Бандери. На Заході заяви Ліпольца інтересу не викликали, Мисківа вже давно викреслили зі списку гіпотетичних убивць. Історію Сташинського наприкінці листопада надрукував респектабельний журнал «Шпіґель», і в публіки не лишилося сумнівів, хто справжній убивця й замовники[284].

Невідомою лишалася історія самого вбивці, мотиви й деталі злочину. Публіка дізналася про це лише на суді, якого з нетерпінням чекали навіть ті, хто не цікавився міжнародними відносинами. Але юридична машина крутилася дуже повільно. Допити Сташинського завершилися в листопаді 1961-го, але багато часу пішло на перевірку фактів і психіатричну експертизу, тож звинувачення йому висунули тільки 21 грудня того року. У лютому 1962-го Сташинського перевели на обстеження до психіатричної клініки Гейдельберзького університету. Чекісти скористалися затримками, щоб підлаштувати свою історію під нові обставини. Навесні 1962-го, не відкидаючи формально версії Ліпольца, агенти КДБ почали поширювати на Заході інформацію, що Сташинський і справді міг бути убивцею Бандери, але зробив це не з наказу Москви, а з волі ворогів Бандери в Організації українських націоналістів[285].

КДБ запустив нову версію вбивства на прес-конференції у Східному Берліні 2 квітня 1962 року. Цього разу головним «свідком» чекістів був Осип Вергун, український емігрант, який багато років був членом ОУН-б у Мюнхені й нібито втік до Східної Німеччини. Вергун заявив, що Богдан Сташинський «зовсім не радянський громадянин, як про це писали західнонімецькі газети. Багатьом українцям він відомий як член ОУН (організаційні псевда “Олег”, “Тарас” та “Ігор”). У минулому він перебував в Україні у загонах т. зв. УПА, а попросту кажучи, у бандерівських бандах, котрі були на службі у фашистів і чинили жорстокі злочини проти своїх же братів по крові». Вергун розповів, що Сташинський діяв від імені членів бандерівської організації, які вирішили пожертвувати життям свого лідера заради пропагандистської війни з Радянським Союзом. Саме вони хотіли перекласти всю вину на Оберлендера і генерала Гелена. У новій версії ці двоє були не зловмисниками, а жертвами безпринципних лідерів націоналістів[286].

Вергун, як і Ліпольц, був людиною справжньою, хоч і розповідав сюрреалістичну історію. Він справді довго жив у Мюнхені. Там його знали як колишнього працівника абверу, який переживав непрості часи і загруз у боргах. Бандерівські оперативники пізніше заявляли, що на Вергуна виходив агент КДБ і запропонував йому гроші за відомості про лідерів націоналістів. У березні 1962-го Вергун пішов на зустріч з чекістом-зв’язковим і не повернувся.