Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

О, матінко…

Я відчула, як Амелія нишком штурхнула мене під столом. «Ще щось скажи, бо він візьме це за виклик!»

— Ем… продуктивно?

— Ага, продуктивно, — повторила Ліана, так само приречено.

— Дуже, — додала Ада.

Метр-хранитель приніс їжу.

Я подивилася на свій горіховий пиріг, ніби це був останній промінчик світла в моєму житті.

Можливо, якщо я просто зосереджуся на ньому, ректор втратить інтерес?

— Нам більше сподобалось те, що ви показали на полігоні, — почувся голос Алека, в голосі якого почувся захват. — Може б ви нам якось показали пару уроків по виживанню в екстремальних умовах?

Я ледве не вдавилася шматком пирога.

Ой, мля…

Алек, ти серйозно?

Я повільно, дуже повільно повернула голову в його бік, сподіваючись, що це жарт. Але, судячи з блиску в очах, цей ідіот був абсолютно щирий.

Райвен Но’Ксаріс трохи підняв брови, ніби навіть сам не очікував такої пропозиції. Потім перевів погляд на нас.

— Що ж, якщо всім цікаво…

Ні! Ні, не цікаво!

— …можна було б організувати щось цікаве.

НІ!

Ліана судомно схопилася за склянку, ніби зараз збиралася випити щось міцніше за фруктовий сік.

Ада зробила вигляд, що її терміново зацікавило меню.

Амелія просто вперлася поглядом у стіл, щось швидко шепочучи собі під ніс. Схоже, молитви.

Алек же, навпаки, виглядав так, ніби його мрія тільки-но почала здійснюватися.

— Я серйозно, — продовжив він. — Мені здається, що нам не вистачає реальної практики в екстремальних умовах.

Може запустити в нього своїм черевиком, щоб він нарешті замовк?

Ректор усміхнувся. Усміхнувся!

Моїм бажанням було просто провалитися.

— Адепт ЕльʼТаваріон правий, — сказав він, і мені здалося, що десь у світі зловісно гримнув грім. — Тренування на полігоні — це одне, а от справжнє виживання…

Він зробив паузу, щоб надати ефекту.

— Це зовсім інше.

Я зціпила зуби, намагаючись щось не запустити в Алека. Думаю, що не тільки я.

Амелія певно йому на ногу наступила, бо він скривився.

— Крихітка, ти чого?

— Пізніше поговоримо, — прошипіла подруга.

— А ви, адептко Вейр, що скажете? — перевів ректор на мене погляд своїх темних очей, і зробив вигляд ніби не чув Амелію.

Всі разом втупилися в мене.

Я?! Чому знову я?!

Я нервово проковтнула слину.

— Ем… я… гадаю, що…

Амелія поруч тихо простогнала, ніби вже уявила нашу долю.

— Що це чудова ідея? — підказав ректор, і його усмішка стала ще ширшою.

О ні. Ні-ні-ні-ні-ні!

Та він знущається?!

— О, це буде дійсно незабутній досвід, — з якоюсь небезпечною радістю промовив ректор. — Раз ви всі так зацікавлені в практиці, то… вирушимо до Підземного світу.

В кав’ярні запанувала тиша. Глуха, моторошна тиша.

Амелія мало не перекинула свою чашку.

Ада, здається, забула, як дихати.

Ліана просто витріщилася на ректора.

Алек… Алек, цей божевільний, світився від захвату.

— Ви серйозно?! — вирвалось у мене, перш ніж я встигла схаменутися.

— А чому б і ні? — Райвен розслаблено відкинувся на спинку стільця. — У вас буде можливість здобути реальний досвід, побачити магію в її природному середовищі…

— І загинути страшною смертю! — видихнула Амелія.

— Тільки якщо ви надто повільні, — байдуже відмахнувся ректор.

О, Вищі, у нього ще й почуття гумору таке!

— Це… чудово! — Алек аж підскочив від захвату. — Коли вирушаємо?

— Через кілька днів.

— ЩО?!

Я мало не вдавилася власним язиком.

— Через кілька днів, — спокійно повторив Райвен, роблячи ковток свого напою. — Сподіваюся, ви всі в хорошій фізичній формі.

— Чудово! — знову повторив Алек. — Просто чудово!

Я люто зиркнула на нього. Припини радіти, поки ми ще живі!

Амелія тихо прошепотіла:

— Розумієте, що це означає?!

— Що ми помремо в страшних муках? — запитала я.

— Що я через кілька днів планую втекти з Академії! Ще одної подорожі в Безодню я просто не переживу!

— Ще однієї? — здивувалися Ада і Ліана.

Ректор, здається, почув, бо його усмішка стала ще ширшою.

— Адептко Морвейн, якщо ви спробуєте втекти, я особисто вас знайду.

Вона тихо заскиглила. Як я її розумію.

Я заплющила очі і глибоко вдихнула.

— І що нам брати з собою?

— О, не хвилюйся, адептко Вейр, — лагідно промовив ректор. — Я про все подбаю.

О, матінко… Це кінець. І чому ми взагалі пішли в цю прокляту кавʼярню?!
 

Дорогі мої читачі, неймовірно вдячна вам за підтримку, лайки і коментарі ❤️Це дійсно дуже мотивує писати продовження швидше. Наступний розділ хочу написати ще гарячішим, бо ж вихідні близько і вчитель танців сер Анджелус вже зачекався))