Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

Пікницею аж зігнуло у кільце, а далі щось осяйнуло і, випроставшись, начальник із зловісним присвистом запитав.

— Так!.. Так!.. В какой армії ти, дєд, воєвал?

— У його веліченства імператора Йовжки Франца! — крикнув чітко, по-солдатськи, дід, вмить підстрибнув і виструнчився, як справжній гусар.

Начальник на мить умовк, замислено глянув у вікно і раптом випалив:

— А откуда наша власть знаєт… можєт, ти, дєд, етой медалі і нє заслужіл?

— Та може бути, пане начальнику… може бути… Айбо я і радикуліту не заслужив, айбо маю, гута би його взяла, — потер поясницю Соломон і подумки про себе зауважив: «Ой, Мішку, солодкий, якшто із сим москалем і далі орати, будеш ти скоро гузицею боронувати…»

Проте начальник почав знову заводитись і, ледь не тикнувши пальцем Соломонові у вічі, якось врочисто сказав:

— Дєд, єслі ти воєвал у армії Франца Іосіфа, значіть ти воєвал протів русскіх солдат?

— Так точно, пане начальнику!.. — знову відрізав дід. — Билисьмо мацкалів, як псячі воші!

— Так, можєт бить, ти і нє одного русского героя убіл? Убівал отцов і дєдов тєх, хто тєбя, сукін син, сейчас, освободіл, — колючим голосом пропік діда начальник.

Соломон од такого різкого повороту бесіди гепнув собою на стілець і зо страху ледь не наклав у ногавиці.

— Ну, прізнавайся, прізнавайся, сукін син, сколькіх ти русскіх героєв положіл? — злорадно запитував начальник.

— Я, панику, руських героїв нигда-шуга не вбивав, — промимрив здерев'янілим язиком Соломон.

— А как ти докажеш?

— Я знаєте, паночку солоденький, коли хотів стріляти, висувався із декунку, то єсть окопу, і кричав: «Гей, руські-мацкалі, серед вас часом ніє героїв? Якшто є, прячтеся, неборята, бо я дораз буду стріляти і можу деякого героя по голові улупити!» А пак знаєте, паночку, як то люди говорять: «Дурний Іван стріляє, а Богонько кулі направляє.» Так што, коли би я і хотів когось влупити, якшто Богонько того не хоче…

— А ти нє боялся, што і тєбя моглі так само по дурной башкє улупіть?! — різко перервав начальник Соломона.

— А мене, панику, за што? — щиро здивувався дід. — Я чесно і законно служив у цісарській армії. А по-друге, у мене була пушка із закривленим стволом. Я лежу собі на дні окопу, пушку із закривленим стволом висуну, нажимаю на гачок і лем собі стріляю по мацкаликах…

— Ти што, дєд, мелеш?!!

— Мелю, мелю!.. панику… — радісно сповістив дід. — От сього року, дякуючи Сталіну і комуніштичній партії, дуже красно вродила кендериця, по-вашому кукуруза… То майже каждий тиждень мелю на муку — моя баба дуже любить кендеричаний хліб і замішку! А коли файно вродить пшеничка, то мелеме на білу муку — я дуже галушки люблю із сиром. А деколи і пасулю мелю, коли мушка у ній заведеться. Так што, цукрений панику, ми все штось мелемо… Було би лем што…

Не вельми церемонячись, Пікниця із папіросою в зубах розчахнула двері, показала дідові на вихід і порадила услід неодмінно пройти санаторне лікування у берегівській психічці.

— Так… так… так, — істинно речете, панику: де нема розуму, там спасає дурість, — промимрив тихо про себе дід, прудко котячись гарбузом долі панськими сходами.

Далі дід перейшов через площу Леніна, став біля кінотеатру «Перемога», несамохіть обернувся до міської ратуші і подивовано розкрив рота. Він тільки тепер побачив, що будівля, в якій віками селилися власті, якась дуже-дуже втомлена, знервована, трагічно-хвора і по-людськи нещасна.

І хоч Соломонові стало по-закарпатськи жаль цю замордовану владами ратушу, він зі злістю й іронією запитав будівлю:

— Но што, власть!? Хороша — не хороша?! Та свистали ми на тебе, рогата власть! Ти, власть, як тот гумовий балон: надується пустим воздухом, то й думає, што великий… ага!..

Потім Соломон підняв голову уверх і мовив:

— Є лем єдна власть, якої закарпатець боявся, боїться і вічно буде боятися: сесе велика і праведна Божа власть!

Од такої думки Соломонові стало легко і світло. А од тої легкості і душевного просвітління йому дуже чогось захотілося — теж такого дуже неземного і легко-світлого.

І Соломон, підкоряючись поклику душі, подибав до найближчої мукачівської корчми.

Отже, цілком зрозуміло: після потрясінь від пережитих трафунків моїх родаків тепер до Мукачева уже не скоро потягне. І, закономірно, коли радикально налаштована Фіскарошка, глянувши на повістку до безпеки, рішуче мовила:

— Мені сесе до мачки! Коли хтось хоче’ня видіти, най прийде сюди.

А оскільки дід належав до поміркованих, мудро порадив:

— Ти, Митьку, головноє не висувайся і не спущайся із Небесі. Але ж — пересидів ти уже раз смерть Сталіна у курнику, то й тепер чудо більше трьох днів не протягне…

І ось, слідуючи мудрим порадам Соломона, я вже