Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

Тут грюкнули двері — і на поріг вийшла Принцеса Едінбурзька, а за нею якась перелякано-стурбована баба Фіскарошка.

— Так і сказала Анна: «Аби нині прийшов… і тільки він сам?» — перепитала Фіскарошка.

— Ви што, Марько, колись чули, виділи, аби я із брехнею по людях ходила? — ображено сказала Принцеса Едінбурзька.

— Но тогди красно вам дякуєме і йдіть щасливо із Богом, — побажала на дорогу гості баба.

Побачивши мене, Фіскарошка ще більше посмутніла, підійшла, погладила по голові і якось приречено повідала:

— Нині рано Едінбурзька верталася із Мукачева і зустріла твою маму. Вона дуже просила, аби ти зайшов до неї… до діда Петра. Мама тебе дуже хоче видіти і чекає… Іди, дитинко, іди… То ж твоя мамка…

…Моя мамка!..

…Мине чимало років. Багато разів братимуся за перо, аби розповісти про свою найбільшу житейську печаль — мою дорогу мамку. Проте щоразу зіштовхуватимусь із якимось незрозумілим явищем, фактами і загадковими обставинами її життя. І це постійно зупиняло перо. Завше намагався знайти відповіді на таємничі сторінки мамчиного буття. Однак, чим далі, загадки навпаки: множились і ставали ще більш заплутаними…

Таїною оповита уже сама поява мамки на цей світ…

Народилась вона в океані, по дорозі із Америки на рідну землю. В той час у теперішньому Закарпатті, як ніколи, гаряче кипіли політичні пристрасті. Йшов 1919 рік. У французькому Сен-Жермен-ан-Ле 10 вересня державами-переможницями у Першій світовій підписано договір, згідно якого було визнано автономну республіку Підкарпатська Русь у складі Чехословаччини. А у квітні 1920 року призначено і першого губернатора — пітсбургського адвоката, чільника русинської еміграції в Америці Георгія Жатковича.

Сен-Жерменський договір надавав «…руським територіям на південь від Карпат найповніше самоврядування…»

Згідно домовленостей, на Підкарпатській Русі передбачались вибори місцевого парламенту, призначення губернатора і залучення до керівництва краю якомога більше урядовців із місцевого населення. Гарантувалося також краєві і пропорційне представництво в законодавчому органі Чехословацької Республіки. До слова, майже всі ці домовленості увійшли згодом окремими пунктами до конституційної хартії Чехо-Словацької республіки.

Окрилені політичними новаціями на рідній землі, чимало закарпатських емігрантів-заробітчан почали спішно повертатись із Америки додому. Серед них був і мій майбутній дід Петро на прізвисько Наполійон із вагітною на той час дружиною.

…Насампочатку дорога через океан слалася перед кораблем голубими шовками. Стояли тихі і сонячні дні. Океан весь час ліниво подрімував і ніщо не віщувало біди. Дід постійно сидів на палубі і серед океанських просторів йому ввижались зелені поля, тучні виноградники, вгодовані сади й сінокоси, які він неодмінно прикупить довкола села на зароблені у Штатах доляри. Перебуваючи на восьмому місяці вагітності, дружина Олена майже всю дорогу лежала у каюті. Дід саме піднявся з місця, аби провідати внизу жону, коли неспогадано помітив: із півдня на корабель суне велетенська сліпучо-синя колона. Ані подиху вітру, жодного хлюпоту хвилі… Тиша неземна… Океанська гладінь, бачилося, застигла холодним склом… І по ньому невмолимо, шалено крутячись, немов гігантське веретено, мчить — до неймовірного болю в очах — блискучо-сяючий стовп. Дід із переляку хотів крикнути, але голос замерз у грудях, навіть губи не поворушилися… І всі на кораблі — хто сидів, хто гуляв, хто біг, хто щось порядкував на палубі — так само завмерли-скам’яніли в німих позах… А сліпучо-голубий стовп, навіжено вертячись, наблизився до корабля, окутав його якимось навдивовиж ароматним синім туманом. І велетенський корабель безгучно, як уві сні, почав зніматися над застиглим у німій покорі океаном, знімався уверх все вище і вище, до невидимих уже тепер небес. Це дійство, усім здалося, тривало всього мить. Проте, коли навдивовиж ароматний туман розвіявся, пасажири із жахом помітили: вони знаходяться біля берегів невідомої землі, вкритої снігами. Щойно пливли теплими водами Атлантики, а тут холодна і засніжена невидимість.

Коли команда і пасажири прийшли до тями, усіх охопив неймовірний жах. Від того потрясіння у моєї майбутньої бабусі почалися пологи. І світ почув крик моєї мамки! Це був перший голос життя, який пролунав на онімілому від страху кораблі.

Як з’ясувалося пізніше, корабель із поетичним жіночим іменем «Евеліна» за одну мить перенісся із вод Атлантичного на простори Тихого океану, а ще вірніше — між Курільськими островами. І подорож моїх родаків із Америки додому замість кількох тижнів тривала із неймовірними пригодами майже півроку.

Але, за словами діда Наполійона, найбільше багатство, яке подружжя принесло із-за океанів додому на Підкарпатську Русь, були мої мамка у згортку матроської ковдри.

Тут можна скептично посміхнутися і подумати: «Все має межу у цьому грішному світі — навіть гріхи. Безмежною і безмірною є тільки людська фантазія! Щиро приєднуюся до подібної думки. Я теж би ніколи не повірив у родинні розповіді, як дідо з бабою добиралися додому із Америки, коли б не одна фатальна знахідка. Якось, працюючи в обласному архіві, натрапив на підшивку чеської преси 20-их років минулого століття. В одному із поважних часописів під рубрикою „Загадки цивілізації“ звернув увагу на статтю професора фізики Броніслава Жіганича під інтригуючою назвою: „А „Евеліна“ і досі мовчить“. Прочитавши її, відчув, як мені стало нестерпно парко, а далі — почало лихоманити: стаття професора фізики майже дослівно переповідала, як пасажирський лайнер „Евеліна“, що належав одній із британських компаній, наприкінці 1919 року по дорозі із Америки у Європу дивовижним чином із Атлантики перемістився у води Тихого океану. Більше того, переміщення тривало не одну мить, як здавалося пасажирам й команді. Служби морського контролю повідомляли: „Евеліна“ з їх поля зору зникла на п’ять днів. Далі