Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

Для Лінденберґ діонісійська естетика сучасного танцю містила інтимний зв’язок із сексуальною свободою. 1919-го — рік, коли Райх зустрів Фрейда — Лінденберґ виграла стипендію до «класу обдарованих» школи Гелен Ландж у Берліні. Згодом вона продовжила навчання і отримала диплом у школі Лабан, якою керувала Ґерта Файст, ентузіастка «Freikörperkultur» (вільний рух тіла), яка прославилася своїми виступами голяка і вірою в лікувальні властивості голого танцю. Від 1927 до 1933 року Лінденберґ танцювала в муніципальній опері Берліна, де засновник сучасного танцю Рудольф фон Лабан був директором балету.

В «Імперії екстазу: нагість та рух у німецькій культурі тіла у період між 1910 та 1935 роками» історик танцю Карл Топфер пише про радикальний, шалений, «експресивний» стиль, який практикував Лабан: «Німецький танець зрівняв звільнене тіло не із потужною силою, що є ознакою широкого спектру емоцій, але із здатністю ознакувати чи то пережити єдину, величну, верховну емоцію: екстаз»{264}. Екстаз, як показували, наприклад, в однойменному фільмі 1933 року, у якому Геді Ламар крупним кадром б’ється в судомах першого знятого в історії людства на камеру (симульованого) оргазму, багато прихильників культури людського тіла вважали тим, що повернуло віддалений, механізований об’єкт сучасності (людину) назад до гармонії з її тілом, природою та підсвідомим ритмом життя.

Хоча Енні Райх і толерувала Райхові зради, серйозність його стосунків із пані Лінденберґ суттєво посприяла розриву їхнього шлюбу. Енні Райх написала Лінденберґ: «Ваше щастя збудується на моїх сльозах»{265}. Єва Райх якось сказала, що Лінденберґ, без жодного сумніву, була коханням Райхового життя: «Ельза Лінденберґ мені дуже подобалася. Вона була доброю до мене, коли я ще маленькою дівчинкою дуже цього потребувала… Коли я вперше зустріла її, вона була просто божественною. Балерина Берлінської опери, що танцювала в ансамблі, вперше я побачила її в “Петрушці”[43]. Вона, здається, виводила ведмедя — так красиво. Я не заперечувала, аби батько обрав її замість моєї матері. Правду кажучи, я й сама в неї дещо закохалася».

Після того, як наступного року владу узурпували нацисти, добре знану комуністку Лінденберґ звільнили з Державної опери разом з її єврейськими танцюристами, звинувативши їх у «державоруйнівній діяльності»{266}. Було виписано ордер на її арешт, а її квартиру обшукали (як і Райхову за рік до того), і їй також треба було втекти з міста.

Не в змозі осісти в Данії через протерміновану візу, Райх та Лінденберґ поїхали до Мáльме, південного мису Швеції. У Райхових описах то було «одне з тих невеличких містечок, у яких нудьга породжує фашизм». «У всякому разі, — додав він, — то було краще за концентраційний табір»{267}. Його віддані данські студенти вирушали у три-чотиригодинні подорожі морем, аби провідати його; учні й об’єкти аналізу махали один одному руками, коли їхні переправи проходили паралелями крізь вузькі протоки. Лінденберґ, якій дали дозвіл працювати в Копенгагені в будні дні, адже там вона стала одним із ранніх виконавців-популяризаторів сучасного німецького танцю в Скандинавії, також їздитиме з ними туди і назад, залишаючи Райха на чотири дні — час, про який Райх скиглитиме, як про «життя в хмурому притулку».

Владні мужі Мáльме, які були такими ж несвідомими технік психоаналізу, як і їхні колеги в Данії, продовжили цькування Райха й підозрювали, що ці от погодинні відвідувачі, які заходили і виходили з його готельного номера, давали підставу підозрювати, що він заправляв якимось борделем. А оскільки парочка втікачів ще й не були одруженими, вважалося, що він сутенер фрау Лінденберґ. Поліція вела спостереження за Райховими номерами з офісних приміщень на протилежному боці вулиці; іноді його учнів заарештовував детектив, що сидів просто під його дверима, і потім вів їх до шефа поліції на допит; у квітні 1934 року Райхове помешкання обшукали прямісінько посеред сеансу психоаналізу з Таґе Філіпсоном (чолов’ягою, який згодом сидітиме з Леунбахом у Данії).

Коли уряд Швеції також відмовився продовжувати йому візу, Маліновські написав апеляцію. Райхові прихильники знову ж таки висилали петиції до Фрейда, який, своєю чергою, відписував одним озлобленим рядком: «Я не можу заявити про підтримку вашого протесту щодо доктора Вільгельма Райха»{268}.

1931 року більш радикальні аналітики з Райхових кіл, усі закоренілі марксисти, що не соромилися своєї позиції, сформували підпільний гурток, який став наслідком розколу «Дитячого семінару». З метою визначення позиції, яку представники опозиції займуть на наступному психоаналітичному конгресі у швейцарському Люцерні, ця група бунтівників скликала позачерговий саміт, що мав відбутися в Норвегії у квітні 1934-го. Усі дисиденти вірили, що саме політичне капітулянтство Фрейда й більш ортодоксальних аналітиків дозволяло нацистам повністю трощити й рівняти з землею їхню науку. Через чотири місяці, на момент початку Люцернського конгресу, 24 із 36 членів Німецької асоціації психоаналітиків уже змусили покинути країну. «Радикальне наукове крило знало, — писав Райх, — що психоаналіз, як рух, не витримає випробування часом».

Нарада опозиційної верхівки відбулася в Осло, де Феніхель жив і практикував відтоді, як рік тому поїхав з Берліна. Райх та Феніхель боролися один з одним за те, хто буде лідером групи і яку тактику та повинна прийняти. Двоє товаришів були абсолютно різними: Райх був романтичним, запальним, безкомпромісним, агресивним