Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

У цей час різко пролунав дзвінок, і дівчина побігла відчиняти двері.

— Це моя мамуська! — представила мені свою неньку. — Вона заробила цю квартиру! То й що, як мітлою, коли іншим способом не вдавалося?! Зате у нас тепер усе, як у людей!

Катрусина мама тим часом викладала із сумки на підвіконня хліб, кильку в грубому паперовому згортку, який промок з усіх боків наскрізь, насипала в миску вареної в лушпинні картоплі.

— Боже, коли ми вже наїмося чорного хліба й тюльки з головками! — сказала із сумною іронією, а далі жестом покликала нас до імпровізованого столу: — Ходіть, дівчата, відсвяткуємо входини. Скромненько, бо на щось пристойніше грошей нема.

Дещо ніяковіючи, жінка витягла із сумки ще й товсту темно-зелену пляшку вина і гранчасту склянку.

— Пити буду сама — ви ще малі!

— Мамо! — кинулася, щоб відібрати вино, Катруся, але спинилася, а відтак і засміялася сама із себе. — Добре, сьогодні вже пий. Але тільки сьогодні! Й лише півпляшки!..

— Та гаразд уже, гаразд! Боїшся, щоб я алкоголічкою не стала? Тепер уже не стану, ні! Дах над головою є? Є! Донька-розумниця є? Є! Діда із села заберу? Заберу! Уже все погане скінчилося, Катрусю! — вона налила повну склянку червоної рідини, випила, занюхала вино скоринкою хліба й звернулася вже до мене: — Зараз я тобі щось таке покажу, що тільки ахнеш!

І двірничка вийняла із кишені свій паспорт та й розгорнула його на сторінці «Прописка».

— Бачиш? Печатка! Усе! Уже все — як кажуть, поїзд пішов, ту-ту-у! Уже не відберуть! Бо черга ще нічого не значить. І рішення міськради ще нічого не значить. Навіть ордер — іще не гарантія. А прописка — оце вже все! Квартира наша! Наша!

Катруся теж зірвалася з місця й за мить прибігла зі своїм паспортом:

— І в мене — нова прописка! А я ж — неповнолітня! Тому нас тепер звідси ніхто не виселить! Із неповнолітніми дітьми не виселяють! Не мають права.

Я взяла до рук подружчин паспорт.

— Заздриш? — тихо спитала Катруся, пильно дивлячись на мене.

— Що ти таку гарну квартиру маєш — ні! Я теж колись зароблю собі квартиру в місті. Обов’язково! Але в мене ще навіть паспорта нема.

— Як так — нема паспорта? — здивувалась Катрусина ненька.

Довелося розповісти їм про Бугая, до котрого самій небезпечно в сільраду ходити, і про те, що голова вимагає від тата за мій паспорт аж п’ятдесят карбованців.

— Ми тобі паспорт зробимо, не переживай! — несподівано втішила мене Катрусина мама. — Це не так складно, як ти собі думаєш! У паспортному столі працює Емілія Федорівна — я її собаку доглядаю, як вона у відрядження або на курорт їде. Вона допоможе!

— Але ж Ваша знайома, напевно, працює в міському паспортному столі? А я живу в селі — мені треба в районний.

— Районний паспортний стіл, Олю, розташований через стінку від міського — вхід з одного коридору. Не може бути, щоб Емілія Федорівна із працівниками того відділу не зналася! Буде в тебе паспорт, не журися! — господиня знову налила собі вина.

— Мамо, досить! — ухопила її за руку Катруся. — Досить, я тебе прошу!

— Таж я на радощах, доню!

— Раніше — з горя, а тепер — на радощах!

— Не буду більше, не буду! Лише нині! Ти що, рідній матері не віриш? А я ж тебе народила, через тебе життя собі змарнувала! — схлипнула жінка, але, вловивши на доньчиному обличчі тінь образи, вмить затнулася, а далі вже примирливо продовжила: — Та я що? Я хіба маю щось проти? Я рада, що ти в мене є! Що я без тебе взагалі варта? Ти мене на світі й тримаєш! Думаєш, собі квартиру вибивала? Тобі, доню! Мене так життя і вижмакало[56], й виполоскало, й викрутило, що вже давно би в землі гнила, якби не ти. Лише дитина жінку на світі й тримає! Не чоловік і навіть не старі батьки, а дитина. Не сердься, Катрусенько, на свою маму! Я ж, як могла, так і боролася, так й опиралася, так і рятувалася… Думаєш, у сімнадцять років — такий самий розум, як у тридцять п’ять? Чи такі сили? Чи така опірність несправедливості й кривді?.. Таж я найкращою ученицею серед випускників нашої школи була! Медалісткою! А нас у травні, в кінці навчального року, зібрали — дурних колгоспних дітей, і в присутності секретаря райкому комсомолу змусили одностайно проголосувати, що ми всім класом підемо працювати на ферму. Ми й проголосували… Закінчили школу: хлопці — в армію, дівчата — хто й справді до колгоспу, а хто заміж. Одній мені вдалося вступити! Та ще й куди — у медінститут!.. — Катрусина мама вилила залишки вина у склянку і рвучко її перехилила. — Мало вина для такого дня, як сьогодні! Мушу ще раз бігти в магазин!

— Ти ж обіцяла, мамочко! — забриніли сльози в голосі доньки. — Знову все, як завжди, починається!

— Не плач, не плач, дурненька, не піду я вже нікуди! Принесеш мені зі старої квартири подушку й ковдру або ліжник — ляжу тут просто на підлозі. Не бійся, донечко, більше нині пити не буду! Чесне слово! Дозволь, я ліпше твоїй найкращій подрузі своє життя-буття переповім, щоб не осуджувала, що я пляшку вина випила, як склянку газованої води у спеку, й навіть не скривилася! Так от, провчилася я у своєму медінституті аж два місяці. Наука тяжка, суцільне зубріння, особливо з фармакології й рецептури, — але й тут серед студентів