Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

— А далі?.. — здавленим голосом ледве прошепотіла я.

— Далі — теж рішення. Одноголосне. Наших студентських комсомольських зборів… Щоб мене виключити з інституту!..

— І виключили?!

— Ще й як! І з гуртожитка викинули того ж таки дня, коли вивісили наказ, підписаний самим ректором, — хоч за «койкомісце» я заплатила наперед за цілий рік! Декан так і сказав: «Повертайся в село, працюй у колгоспі! Сама винна: навіщо голосувала за ферму?». Вийшла я з гуртожитку — а йти нікуди! Добре, що хоч паспорт при мені: виробила, коли до медінституту вступала. Хоч це зробити встигла!.. Щоби той паспорт отримати, ми, найздібніші сільські діти, і в школі училися, аж зі шкіри вилазили; і в технікуми та інститути вступали не так заради майбутнього диплома про вищу освіту, як заради того ж паспорта!.. Але вже моя міська гуртожитська прописка ліквідована, а із сільською хто на роботу в місті візьме? Тож поїхала я додому. А наступного тижня тягнуть мене силоміць у колгосп на роботу. Вибір — пречудовий: або в телятник, або на свиноферму. А значить, уже довіку — куфайка, ґумаки, брудні відра і гноївка!.. Уперлася я таки, не пішла. Сиджу вдома місяць, другий, третій, — аж викликають мене в районну міліцію. Ну все, думаю: вліплять мені тепер статтю за тунеядство! Зайшла до начальника в кабінет. Він на мене поглянув, а я на нього — і щось між нами таке скоїлося, що не став він на мене ні кричати, ні тюрмою погрожувати, лише пообіцяв знайти якусь роботу в місті. І згодом запропонував мені піти працювати в Райцентрі двірничкою. Погодилася, бо житло гарантоване, — хоч, чесно кажучи, то й не житло, а убога комірка; але ж пообіцяли, що згодом дадуть квартиру. Та й гроші — які би вже не були, а таки гроші, а не ті колгоспні трудодні на папері, а насправді — дуля в кишені! Моїх тата й маму, щоправда, колгоспне начальство довго ще шарпало: де ваша донька та й де ваша донька? Проте як я привезла в сільраду надруковану на машинці довідку з печаткою, що вже працюю, мусили відчепитися!

— Мамо, ти нарешті скажеш мені, хто мій тато? — втрутилася в розмову Катруся. — Ну признайся врешті-решт!

— Та скажу я тобі, дурненька, скажу — але не сьогодні! Йди за подушкою! Досить мене нині сповідати!

Коли ми з Катрусею принесли із їхнього попереднього помешкання постіль, господиня вже спала на голій підлозі, а поруч валялися дві порожні пляшки з-під вина.

— Таки бігала в магазин! Таки купила ще одну пляшку вина, щоб напитися до безпам’ятства! — заплакала дівчина. — Що мені з нею робити, Господи?! Щоранку обіцяє, що вже більше на спиртне й не подивиться, — і щовечора п’яна, як чіп! Якраз тому й дід не хоче до нас із села перебиратися. А не переселиться — буде тюремна тяганина: ця квартира за законом завелика для нас двох із мамою! Прошу тебе: нікому не розповідай, що тут побачила, що почула! Я тобі допоможу паспорт виробити, лише мовчи! Емілія Федорівна мене любить. Якщо чесно, то це не мама, а я її собаку доглядаю і вигулюю, і в квартирі прибираю, і вікна мию. Вона нам за це з отриманням житла дуже допомогла. Якби не паспортистка — бачили би ми цю квартиру, як свої вуха без люстерка! І хто мій тато, я також знаю. Тільки він до мене не признається, навіть на мої вітання не відповідає: у нього висока посада, ревнива жінка і троє здоровенних законних синочків. Та нічого: тато постаріється, а я виросту, — може, аж тоді порозуміємося, як йому не буде біля кого свою голову в похилому віці притулити… На синів і розраховувати нічого! Старший он у вересні мало в цюпу[57] не загримів!

— У в’язницю?! Що ж він такого витворив?

— Із ватагою п’яних друзяк продавчиню з «Дитячого світу» зґвалтували. Перша красуня в місті, але на побачення з ним відмовилася прийти. І перший раз відмовила, і вдруге — то він і помстився!

Лялька — вже не красуня… У Районному Центрі її всі називають Страшилищем. Ходить розпатлана, волосся фарбує у якісь неймовірні кольори — яскраві, аж ядучі, та ще й різні. Вдягається дико: начепить на себе кілька сукенок чи спідню білизну поверх плаття вбере. Ходить містом і чіпляється до перехожих: розпитує, чи вони, часом, не бачили, як її побіля озера затягали в машину, чи не чули, як вона гукала на допомогу.

— Катрусю, але ж вона божевільна!

— То вона після психіатричної лікарні такою зробилася.

— Як таке може бути?!

— Може. Адвокат головного призвідці того ґвалту (себто «братика» мого) під час процесу весь час добивав бідну дівчину в’їдливими запитаннями на кшталт, чи отримувала вона задоволення, коли із хлопцями у статевий акт вступала, — а всі присутні в залі реготали до упаду. Після двох чи трьох отаких засідань всі обзивали Ляльку першою к…рвою в місті. Вона із сорому вени собі порізала — і її тоді й запхали у психушку, зробили божевільною, а всі її претензії до тих лобурів визнали маренням хворої на голову людини… Отакий у мого татка синочок! Та й молодші не кращі!.. На старість йому ніхто й ложки води не подасть — це ясно, як день біленький. Отоді я й візьму його до себе!

Я не знаю, просто не уявляю, що на це сказати Катрусі. Чомусь думаю, що все станеться не так, як вона собі вимріяла. А чому не так і як саме буде — не знаю…

— Може, поговоримо про це іншим разом, — кажу подрузі, — бо зараз я кваплюся на останній автобус. Ти де будеш ночувати — тут?

— Мушу, а то ще мама вночі лиха накоїть: крани на плиті порозкручує, а