Читати книгу - "Знову "ми", Ліка Радош"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тільки-но вмостилася на кухні за столом, як почула мелодію телефону, що вибрала для Станіслава. На секунду застигла, вже хотіла кинутись до коридору за телефоном. Та зрештою відкинулась на спинку крісла і просто слухала музику. Виклик закінчився, проте одразу повторився. Я ж продовжувала сидіти і не рухатись. Чомусь хотіла відтягнути цю розмову. Не могла наважитись поговорити з ним відверто.
Здається, якщо почнемо говорити, якщо почну ставити питання, то це буде остання наша розмова. А я ще хочу потягнути час. Ще хочу потриматись за ті ниточки, що зв'язують нас. Ще хоч трішки пожити в ілюзії, що між нами не все скінчено. Що ми разом. І нічого не зможе нас розлучити.
Але це тільки ілюзії. Примара наших стосунків ходить довкола, та ще трохи і все розсіється. Не буде більше нас.
Було б правильно зняти пластир швидко, не розтягуючи біль. Та я не можу. Не можу наважитись. Бо розумію, що щоб він не говорив – я не зможу повірити.
Три...три неприйняті дзвінки від Плутара. Котрі я пропустила навмисне. Не змогла. Тепер, як ніколи розумію Таню, котра не хотіла говорити зі Святославом одразу після того, як побачила його з іншою і дала собі час все обдумати. Ось і мені тепер потрібний такий відпочинок, щоб не розмірковувати, або ж навпаки щоб усе збагнути.
Роблю не характерну для себе річ. Пишу Тані повідомлення, що зустрінемось на мості, що перетинає річку. Та залишаю телефон вдома, щоб не відволікав. І я кожного разу не заглядала на екран, чи будуть дзвінки, чи будуть повідомлення, на котрі я не збираюся відповідати.
Одягаю теплу куртку, та і шапку натягую на голову. Початок жовтня видався холодним – вітряним і дощовим. І хоча сьогодні з неба нічого не капає на голову, то вітер намагається її знести. А я люблю тепло. Тому краса відходить на друге місце, головне щоб не змерзла.
Як і домовлялися, беру два стаканчика кави для себе і подруги, в кав'ярні неподалік від свого будинку. Там мені вручають ще й підставочку, щоб зручніше було нести. Та прямую до місця зустрічі.
Приходжу перша. Зупиняюсь посередині пішохідного мосту, та опираюсь на поруччя, дивлюсь, як виблискує вода, що швидко несе Бистриця. В останніх променях сонця – вигляд має неймовірний.
По обох берегах річки дерева набрали осінніх барв, переливаються від яскравого жовтого до насиченого червоного, а деякі уже і потемніли до коричневого. Якби не було так холодно і вітряно, то подумала б на тим як намалювати цей краєвид. А так тільки фото можна зробити. Та і цього не вдасться. Так рідко є можливість зупинитись, та глянути, як природа переходить з одного сезону в інший. А то все біжу, біжу, і тільки по одягу, що стає все тепліший, і котрого стає все більше, можна здогадатися що час пройшов. В цій повсякденній метушні так багато всього втрачається...
- Агов? Ти де пропала? - торкається мого плеча Таня. Повертаюсь в її сторону.
- Далеко не залітала. Милувалась краєвидом.
- Бачу... в тебе настрій ностальгічний. Таки щось трапилось серйозне. Чи не так? - не втрачає можливості розпитати мене.
- Ми сьогодні зустрілись, щоб обмивати кістки Святу... чи не так? Вирішила стрілки перевести? – не здаюсь так легко.
- А що там з ним може бути? – відповідає подруга, забираючи один стаканчик кави. Робить ковток та від задоволення примружує очі. – Охолола трохи, та все одно смачна.
- Ти довго йшла. – віджартовуюсь своєю чергою. – То ти збираєшся розповісти до чого ви договорились?
- Все просто. Я запропонувала йому розійтись і усе звалити на мене. Тоді наш розрив не вартував би йому місця головного керівника. Проте це не 100 відсотковий варіант.
- Та все ж краще ніж якби ти заявила, що то він був нечесний з тобою. – підтримую подругу я.
- На що Святослав заявив, що не хоче розривати наші стосунки. І що для нього справа вже не тільки в бізнесі, і він має до мене почуття, тому просить дати йому шанс.
- Ого. Я шокована!!! А ти що? – знаючи Танине ставлення до Святослава, швидше всього вона йому пробачить.
- Сказала, що нічого не вийде. Бо зрадила я йому не номінально, а фактично.
Ще трохи і я б випустила свій стаканчик кави. Коли це вона встигла? Здається, я дійсно надто захопилась своїми стосунками, оскільки нічого не помітила в поведінці Тані.
- А це правда? – все ж уточнила я.
- Правда.
- Хочеш розповісти по конкретніше? – уточняю я.
- Після того коли ти розповіси, що вчора сталося такого, що ти сьогодні ходиш мов у воду упущена? – не залишається в боргу Таня.
Збираюся з духом. І починаю свою розповідь. Хоч і розповідати нічого. Один дзвінок. Одна розмова. Та навіть не розмова, а кілька кинутих слів.
Розказую Тані про той діалог, що трапився у мене з якоюсь жінкою, що відповіла зі Стасового телефону пізно в ночі.
- І це все? А з ним ти говорила? – запитала подруга.
- Ні. Я не змогла. Якщо він почне пояснювати та викручуватись, я ж все одно йому не повірю.
- Тобто він уже для тебе винний. Ти ніби чекала, щоб щось трапилось і то швиденько, щоб не ризикувати сильно.
- Ти про що? Хіба в тебе не подібна ситуація була нещодавно?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знову "ми", Ліка Радош», після закриття браузера.