Читати книгу - "Арон, Олекса Мун (Alexa Moon)"

— Звісно, залишусь! — дивиться на мене, наче я зморозила дурницю. — Я взяв всього потроху. — Киває на сумку. — Здається, нічого не забув.

— Звідки в тебе ключі?

— Зробив дублікат. Давно зробив.

Не знаючи чим заперечити подібне нахабство, відвертаюся до вікна. В мені дуже багато всього. І подяка та обурення. Мене по-справжньому штормить. Мені треба відпочити.

Вигляд із моєї «п'ятизіркової» палати виходить на паркування, де, до речі, я не помічаю машини Арона.

— Ти сюди таксі приїхав? — раптом для мене це стає важливим. Або навпаки, мозок гарячково шукає теми для продовження розмови. Відпочити не виходить.

Повертаюся до нього.

Хлопець притуляє палець до губ і відповідає на дзвінок телефону, що вібрує.

— Я не можу зараз говорити! — гарчить у слухавку. Але з кожним почутим словом на тому боці, його обличчя спотворюється злістю. Арон підіймається на ноги й швидко крокує до дверей.

— Я вб'ю своїми руками цього довбаного слідчого! — останні, що вдається почути мені перед тим, як за хлопцем зачиняються двері.