Читати книгу - "День триффідів"

Одночасно я намагався навчитися азів сільського господарства. Ця справа не з тих, яких можна легко навчитися з книжок. З одного боку, жодному автору таких книг ніколи не спадало на думку, що потенційний фермер починатиме з абсолютного нуля. Тому я виявив, що всі праці починалися ніби зсередини, з огляду на належну основу та знання термінології, яких у мене не було. Мої спеціалізовані біологічні знання були непридатні для розв’язання практичних проблем. Теоретична частина таких книжок здебільшого передбачала використання матеріалів та речовин, що були або недоступні для мене, або я просто не впізнав би їх, якби навіть і знайшов. Дуже швидко я почав розуміти, що на той момент випустив з уваги речі, які невдовзі можуть стати дефіцитними — хімічні добрива, імпортні корми, та все інше, крім простіших механізмів, тож задля врожаю доведеться пролити чимало поту, і невідомо, яким він буде.

Книжкові знання в галузі конярства, молочарства та забою худоби теж не давали адекватної практичної основи, достатньої для опанування цих мистецтв. У цій роботі було дуже багато випадків, коли не можна було просто відволіктися від справи й заглянути в потрібний розділ. Мало того, реальність постійно підкидала нам незрозумілі відхилення від простих книжних схем.

На щастя, у нас було достатньо часу, щоб учитися на власних помилках. Усвідомлення того, що мине ще кілька років, перш ніж ми зможемо покладатися лише на власні ресурси, дозволяло нам не впадати у відчай від наших розчарувань. Також нас підбадьорювала думка, що ми будемо ощадливо використовувати ті запаси, які нагромадили, і не дозволимо їх змарнувати.

З міркувань безпеки я чекав цілий рік, перш ніж знову вибрався до Лондона. Це була найвигідніша територія для моїх наскоків, і разом з тим вона справляла найбільш гнітюче враження. У цьому місці й досі виникало враження, що достатньо дотику чарівної палички, щоби вдихнути в нього життя, хоча багато машин на вулицях вже почало вкриватися іржею. А за рік зміни стали ще помітнішими. З фасадів будинків почали падати великі шматки штукатурки, засмічуючи тротуари. На вулицях вже можна було знайти шматки черепиці та ковпаки від димарів. У стічних канавах оселилися трава та бур’ян, перешкоджаючи відтоку води. Стічні жолоби на дахах були засмічені листям; у тріщинах та намулі, що зібрався за цей час, виросло більше трави і навіть невеличкі кущі. Майже кожна будівля почала обростати зеленою «перукою», під якою накопичувалася волога і гнив дах. Крізь вікна багатьох будинків можна було побачити провалену стелю, шпалери, що відшарувалися від стін, а також стіни, які взялися краплями вологи. Сади в парках та на площах перетворилися на дику місцевість, звідки рослинність виповзала на сусідні вулиці. Здавалося, рослини випирали звідусіль: пускали коріння між каменями бруківки, піднімалися з тріщин у бетоні, знаходили собі притулок навіть на сидіннях покинутих машин. Вони повільно вторгалися з усіх боків, відвойовуючи безводні простори, створені людиною. І от що цікаво: як тільки жива природа брала під контроль якесь місце, воно вже не справляло настільки гнітючого враження. Ніби за помахом чарівної палички, звідти тікала більшість привидів, повільно відступаючи в минуле.

Одного разу — не того і не наступного року, а пізніше — я знову стояв на Пікаділлі-серкус і, дивлячись на тамтешнє спустошення, намагався воскресити в уяві ті юрби, що колись там роїлися. Але це мені більше не вдавалося. Навіть у моїх спогадах вони здавалися нереальними. Тепер від них не лишилося й сліду. Вони стали таким самим фоном історії, як публіка римського Колізею чи ассирійська армія, і так само зникли з пам’яті. Ностальгія, що іноді вповзала в мою душу в ці тихі години, була здатна зворушити мене більше, ніж сама по собі сцена руйнування. Коли я був за містом, то міг згадувати приємні моменти з колишнього життя, а тут, серед важких будівель, що повільно руйнувалися, я, здається, здатен був згадати лише плутанину, розчарування, безцільний рух, дзвін порожніх посудин, що пронизував усе, і починав вагатися, чи так уже й багато ми втратили…

Свою першу пробну поїздку туди я здійснив сам і повернувся з ящиками протитриффідних патронів, паперу, деталей для двигуна, книжками, надрукованими шрифтом Брайля, та друкарською машинкою, що їх так хотів мати Денніс, і такими предметами розкоші, як випивка, солодощі, платівки, а також із купою книжок для всіх нас. За тиждень після цього разом зі мною поїхала Джозелла — по одяг не стільки для дорослих, скільки для дитини Мері і для малюка, якого вона тепер очікувала. Ця єдина поїздка до Лондона засмутила її.

Я вибирався туди час від часу, шукаючи якісь необхідні речі, і використовував цю можливість, щоби прихопити трохи «предметів розкоші». Жодного разу я не бачив там нічого рухомого, окрім нечисленних горобців та випадкових триффідів. Котів та собак, які з кожним поколінням дичавіли все більше, можна було побачити в сільській місцевості, але не тут. Однак іноді я знаходив сліди інших, що приїздили сюди поповнити запаси, але ніколи не зустрічав їх.

Наприкінці четвертого року я здійснив останню поїздку і виявив, що тепер з’явилися ризики, про які раніше й не думав. Першим натяком став гуркіт за моєю спиною десь у внутрішніх передмістях. Я зупинив вантажівку і, озирнувшись, побачив пилюку, що підіймалася від купи каміння, яка лежала поперек дороги. Очевидно, вібрація від машини стала останньою краплею для фасаду будівлі, що вже готовий був розвалитися. Того дня я не звалив жодного будинку, але провів його у страху, що на мене може звалитися потік цегли або штукатурки. Відтоді я обмежував свої пошуки меншими містами і зазвичай ходив ними пішки.

Брайтон міг би стати нашим найбільшим джерелом постачання, але і з цією ідеєю довелося попрощатися. Коли я вирішив, що його можна відвідати, місто вже контролювали інші. Хто це був і скільки їх було, я так і не дізнався. Я просто побачив грубу стіну з каміння, наваленого поперек дороги, а на стіні напис фарбою:

НЕ НАБЛИЖАТИСЯ!

Цю пораду було підкріплено пострілом з гвинтівки, що підняв просто переді мною фонтанчик пилу. Поблизу не було жодної людини, яку можна було б переконати в тому, що від мене не буде жодної шкоди, — та й сенсу це робити не