Читати книгу - "Жінка у вікні"

76

Я сиджу на краю ліжка, дивлюся просто перед собою. На стіні граються тіні.

Я запалила свічку, маленьку «Діптику»[254] в склянці; щойно розпакувала її, то був різдвяний подарунок дворічної давнини від Лівві. Інжирна. Вона любить інжир.

Любила.

Примара протягу проноситься кімнатою. Полум’я здригається, хапається за ґніт.

Спливає година. За нею ще одна.

Свічка згоряє швидко, ґніт вже наполовину потонув у м’якій калюжі воску. Я ж так і сиджу, згорбившись. Пальці сховалися поміж стегнами.

Телефон загоряється, здригається. Джуліан Філдінґ. У нас завтра мав би бути сеанс. Не буде.

Ніч спадає, наче завіса.

«Тут і почалися ваші проблеми, — казав Литтл. — Проблеми з виходом на вулицю».

У лікарні мені сказали, що у мене шок. Тоді шок перетворився на страх. Страх трансформувався, став панікою. І доки на сцені не з’явився доктор Філдінґ, я була… Що ж, він описав це найпростіше, описав найкраще: «У вас важкий випадок агорафобії».

Мені потрібні знайомі межі мого дому, тому що я провела дві ночі на тому чужому пустищі, під тими здоровенними небесами.

Мені потрібне оточення, яке б я могла контролювати, тому що я бачила, як повільно помирає моя сім’я.

«Як бачиш, я не питаю, що тебе такою зробило», — сказала вона мені. Чи то пак, я сама сказала собі.

Життя мене зробило такою.

— Вгадай, хто?

Я хитаю головою. Я не хочу зараз розмовляти з Едом.

— Як почуваєшся, ударнице?

Та я знову хитаю головою. Я не можу говорити, я не буду говорити.

— Мамо?

Ні.

— Матусю?

Я сахаюсь.

Ні.

В якусь мить мене хилить набік, я засинаю. Коли прокидаюся, мені болить шия, полум’я свічки зменшилось до дрібної плямки синього кольору, що вібрує на холодному повітрі. Кімната занурилася в темряву.

Я сідаю, встаю, зі скрипом, як поіржавіла драбина. Повзу до ванної.

Коли повертаюсь, бачу, що вікна Расселлів горять, ніби в ляльковому будинку. Нагорі Ітан сидить за своїм комп’ютером; на кухні Алістер пиляє ножем по дошці для нарізання. Морквини, неоново-яскраві під сяйвом кухонного світла. На стійці — келих вина. У мене пересихає в роті.

А у вітальні, на смугастому дивані, та жінка. Мабуть, я маю звати її Джейн.

У цієї Джейн у руці телефон, іншою рукою вона шмагає його та тицяє по ньому. Мабуть, гортає сімейні фото. Грає в «Солітера» абощо — здається, усі сучасні забавки крутяться навколо фруктів.

Або вона набирає повідомлення друзям. Пам’ятаєш ту мою чокнуту сусідку…?

Горло здавлює. Я підходжу до вікна й затягую штори.

І залишаюся стояти в темряві: холодна, абсолютно сама, наповнена страхом і чимось схожим на тугу.

Вівторок, 9 листопада

77

Ранок я проводжу в ліжку. Десь перед полуднем, посоловіла зі сну, я усвідомлюю, що пальці самі набирають повідомлення для доктора Філдінґа: «Не сьогодні».

За п’ять хвилин він телефонує мені, залишає голосове повідомлення. Я не слухаю його.

Час пополудні процокує повз мене; до 3-ї дня мій шлунок стискає спазм. Я протягую своє тіло вниз і видобуваю побитий томат із холодильника.

Коли я кусаю його, зі мною намагається заговорити Ед. Тоді Олівія. Я відвертаюся від них, м’якоть стікає мені по підборідді.

Я годую кота. Ковтаю пігулку темазепаму. Тоді другу. Тоді третю. Вкладаюся спати. Усе, що я хочу, — це спати.

Середа, 10 листопада

78

Мене будить голод. На кухні я перехиляю коробку «Ґрейп-Натз»[255] у тарілку, наздоганяю їх молоком, термін придатності якого закінчується сьогодні. Я навіть не надто люблю «Ґрейп-Натз»; Ед любить. Любив. Пластівці, ніби гравій, штукатурять мені горло, обдирають мої щоки ізсередини. Не знаю, чому я й досі їх купую.

Тільки, звісно, я знаю.

Я хочу повернутися в ліжко, але натомість мої ноги націлюються на вітальню, повільно ступають до телевізора, витягують шухляду. «Запаморочення», думаю я. Помилкове встановлення особистості — чи, радше, вкрадена особистість. Я знаю діалоги напам’ять; як не дивно, вони мене заспокоюють.

«Що з тобою таке? — кричить поліцейський до Джиммі Стюарта, до мене[256]: — Руку давай!» А тоді він втрачає рівновагу, падає з даху.

Дивно, але це заспокоює.

На середині фільму я насипаю собі другу тарілку пластівців. Ед бурмоче до мене, коли я закриваю холодильник; Олівія промовляє щось невиразне. Я повертаюся до дивана, збільшую гучність телевізора.

«І його дружину? — питає жінка в нефритово-зеленому “Ягуарі”. — Бідолашна. Я її не знала. Скажіть: це правда, що вона вірила…»

Я глибше вмощуюсь у подушки дивана. Сон нахлинає на мене.

Трохи пізніше, під час сцени переодягання («Я не хочу одягатися, як загибла!»), починає дрижати мій телефон, у нього невеликий приступ, від якого зі скляного журнального столика долинає дзенькіт. Доктор Філдінґ, підозрюю я. Тягнуся за ним.

«То я тут для цього? — кричить Кім Новак[257]: — Щоб ти міг відчувати себе, як з людиною, що померла?»

Екран телефона показує ім’я Веслі Бріл.

На секунду я завмираю.

Тоді вимикаю звук фільму, натискаю пальцем на поверхню екрана та проводжу вбік. Підводжу його до вуха.

Я усвідомлюю, що не можу говорити. Та мені й не треба. Після короткої тиші він вітається зі мною:

— Я чую твоє дихання, Фокс.

Минуло майже одинадцять місяців, а його голос такий же громовий, як завжди.

— Фібі сказала, що ти дзвонила, — продовжує він. — Я хотів передзвонити тобі вчора, але був зайнятий. Дуже зайнятий.

Я мовчу. Десь із хвилину мовчить і він.

— Ти ж там, правда, Фокс?

— Я тут. — Я кілька днів не чула власного голосу. Він звучить незвично, кволо, ніби хтось інший практикує через мене черевомовлення.

— Добре. Я так і думав. — Він прожовує власні слова; я знаю, що в нього між губами стирчить сигарета. — Моя гіпотеза була правильною. — Вихор білого шуму. Він видихає дим на мікрофон.

— Я хотіла з тобою поговорити, — починаю я.

Він замовкає. Відчуваю, як він переходить в інший режим; я практично чую це — щось міняється в його диханні. Він переходить у режим психолога.

— Хотіла сказати тобі…

Довга пауза. Він прокашлюється. Нервується, усвідомлюю я, і це вже щось варте того, щоб здригнутися. Веслі Розумник на краю.

— У мене важкі часи. — Ось.

— З чимось конкретним? — запитує він.

Зі смертю мого чоловіка й доньки, хочеться закричати мені.

— З…

— Угу. — Він зупиняє мене, чи чекає на продовження?

— Тієї ночі.. — я не знаю, як завершити це речення. Я відчуваю себе