Читати книгу - "Троща"

— А це вам скромний презент.

Я знав, що Юрко був затятим книголюбом, і, можливо, читання забрало в нього не менше зору, ніж вугільна пилюга на шахтах Воркути.

Хотів було розгорнути книжку, але він поклав мені на зап’ястя долоню.

— Потім, — довірливо мовив Юрко. — Потім подивитеся.

4

Тієї ночі теж випав такий туман, що, якби не компас, я б не наважився вирушати в дорогу. За густим мороком не видно було далі як на п’ять кроків, і я потерпав, щоб знагла не заблудитися. Заспокоював себе тим, що коли не дійду до Сірка затемна, то в полі мене приховає мла.

Із криївки вийшов босоніж, тримаючи чоботи під пахвою — босі ноги не залишають такого сліду, як обчаси. Не годилося витоптувати стежку біля криївки, в якій доведеться заквартирувати до весни.

Трохи пройшовши рідколіссям, я сів на вогкий замшілий пеньок, нацупив чоботи й наставив вуха в обидва боки. Стояла глибока тиша, тільки з голих дерев спадали важкі краплі, які збиралися на гілках від вологи. Вони так шемрали в падалішньому листі, що мені ввижалося, ніби поблизу хтось ходить. Звичайна омана нічного лісу, хоча з частих візитів Броза і Змія неважко було здогадатися, що десь недалеко є ще один бункер.

Я взяв напрямок на Беневу і форсованим кроком рушив у бік поля. Та невдовзі побачив, що в такій сліпоті не розженешся. Компас не показує, де рівчак, де яма чи ще яка перепона, а де, може, й засідка. Я навіть облишив намір перевірити стару вербу, в дуплі якої Сірко міг лишити для мене записку, і чимчикував навпростець, не гаючи часу. Не так бачив, як скорше угадував ногами, де грузька рілля, де скошене поле, пашня чи твердий переліг, який у цьому терені тягнувся на цілі гони, полегшуючи шлях нічного мандрівця.

Далі в полях туман трохи порідшав, але йти стало ще важче. Замість того, щоб трапився якийсь находжений путівець, мені дедалі частіше перетинали дорогу виярки, рівчаки, хай неглибокі, та мусив їх обминати, збиваючись зі сталого напрямку. Не менше дошкуляли високі та цупкі, як дріт, бур’яни, що чіплялися за ноги й зарошували коліна.

Іноді я пристоював і так напружував слух, що чув, як на вуха мені осідає дрібна роса.

Почався хвилястий терен, ще густіше порізаний рівчаками, з ямами та піщаними кучугурами, які навіть у темряві біліли пагорбами вапняку. В одному місці нога шурхнула глибоко в пісок, мабуть, ступив на край якоїсь нори, і, справді, невдовзі я помітив уже меншу купу піску, біля якої відкривалася широка діра. Далі ще одна, ще, і мені засмоктало всередині, бо зрозумів, куди знічев’я забрів. Тобто ішов я правильно, з маршруту не схибив, але раніше обминав це місце, про яке ходив лихий поголос, і забрести сюди було казна-якою прикметою.

Я пройшов ще метрів сто, як правобіч зненацька гримнув постріл. Мені здалося, що він розірвав пітьму майже поруч. Хоч вогню від випалу я не побачив, був упевнений, що стріляли в мене, і перша гарячкова думка — засідка! — розвернула мене до втечі. Зірвавши з плеча автомат, я побіг по в’язкому піску назад і відразу почув ще два постріли та одчайний крик. Щось мені підказало, що стріляли не в мене, бо якби я наскочив на засідку, то відразу скосили б кулеметною чергою або спробували б захопити живим.

Летіти в темряві стрімголов поміж рівчаків та піщаних кучугур, здіймаючи шум, було не найкращим виходом у цьому становищі. Помітивши заріст високого полину чи то віниччя, я заліг поза ним і, тримаючи розбезпечений автомат напоготів, вдивлявся в той бік, де прогриміли постріли. Хоч би хто там і в кого стріляв, я мусив бути готовим до всього, найперше — до погоні.

Ще не вилежав собі місця, як почув, що хтось біжить у мій бік. Кроки були легкими й короткими, за мить я з подивом побачив, що просто на мене мчить якесь хлопченя, і в голові засвітився перший, ще не виразний здогад.

Малий от-от налетів би на мене, але зашпортався в бур’яні і впав, аж кашкет злетів йому з голови. Я був певен, що зараз, уздрівши мене, він закричить, тому відразу щільно затис йому долонею рота і прошепотів у самісіньке вухо:

— Тихо будь.

Від несподіванки йому потягло мову, губи засмикалися під моєю долонею, але він не подав жодного звуку.

— Мовчи, — прошамкотів я, міцніше притискаючи його до себе.

Хлопчак зіщулився, бо за ним хтось біг. Повз нас протупотіли одна за одною дві чоловічі постаті, але віниччя не привернуло їхньої уваги. Лише я один чув, як гостро пахне розколошканий полин, і далі міцно тримав малого, затискаючи йому рота, бо відчував, що ті двоє, котрі кинулися наздоганяти утеклого хлопця, прийшли сюди не самі. Щонайменше ще один мав невдовзі з’явитися десь тут біля нас, тому зриватися на ноги було б необачно. Треба дочекатися слушної миті, щоб чкурнути звідси чимдалі.

Коли рука вже заніміла на писку малого, а він, вириваючись, знову засмикався, попереду виріс темний силует здоровенного чолов’яги — в одній руці він тримав автомат, у другій лопату, і на відміну від отих двох, що пробігли раніше, цей ішов без поспіху, повагом, лише спроквола повертав усім тулубом то в один бік, то в другий, наче був певен, що втекти від нього нікому не вдасться. Змія важко було не впізнати навіть у темряві.

Малий під моєю рукою затремтів ще дужче, його била трясця, і я тримав йому щелепу, щоб не цокотів зубами. Не знаю, чому ні оті, що пробігли раніше, ні Змій не приглянулися до віниччя-полину, яке поросло тут темною латкою, — мабуть, ніхто не сподівався, що хлопченя може заховатися у них під носом.

Змій пішов далі, ховаючись у тумані, а я ще й тоді бачив його широкі, вигнуті, як кульбаки, плечі, одне з яких було вищим за друге.

Щоб заспокоїти малого, я назвав його на ім’я:

— Влодку, — шепнув йому на вухо. — Я відтулю тобі рота, але якщо ти писнеш, вони знов сі вернуть.

Він кивнув.

Я прийняв з його писка руку, послабив обійми. Влодко більше не пручався, принишк, але й далі трусився, зіпав ротом, на нього напала нервова гикавка. Треба було вшиватися з цього місця, бо вони так чи так могли сюди повернутися.

— Будем сі цофати, — сказав я. — Надягай кашкета і тримайся за мене.

Взявши Влодка за руку, повів його через Степок своїм маршрутом, ще не знаючи, як мені діяти далі і що робити з цим хлопцем. Було видно,