Читати книгу - "Троща"

Степок лишився позаду, ми йшли рівниною крізь холодний вогкий туман. Час від часу я притримував Влодка, прислухаючись, чи ніхто не йде слідом за нами. Я знав, що малого шукатимуть і, втративши слід, насамперед підуть у Раковець, тому взяв круто праворуч, далі від напряму на село, де жили Мандзюки.

Невдовзі ми наткнулися на досі не вижате кукурудзиння. Влодко зненацька висмикнув руку з моєї, і за ним тільки шелеснуло. Замість того, щоб відпустити його під три вітри та піти своєю дорогою, я широким скоком, підминаючи кукурудзиння, наздогнав його і вхопив за ковнір.

— Пустіть! — скрикнув він. — Я ніц не знаю, нікого не видів, нічого не чув…

— Не бійся, — сказав я. — Хіба ти мене не впізнав? Я лихого тобі не зичу.

— Я вас не знаю.

Мабуть, у темряві Влодко мене не впізнав чи, може, забув, але, розуміючи, за що його мали вбити, він повторював лиш одне: не знаю, не бачив, не чув.

— Я нічого нікому не скажу! — цокотів він зубами. — Відріжте мені язика, тільки відпустіть!

— Добре, я тебе відпущу. І куди ти підеш?

— Далеко.

— Додому тобі не можна.

— Я сі не верну в село, — сказав він. — І ніхто від мене нічого не взнає.

— Влодку, скажи… Що сі там стало?

— Де?

— Звідки ти втік.

— Я ніц не видів.

Він і мене хотів переконати, що нічого нікому не скаже. Ніби читав висновки «579-го» про те, що «хоч був ще дитиною, а проте бачив, чув і знав не менше за багатьох дорослих».

Мені неважко було розчислити, що відбулося на Степку, і не хотілося ще більше роз’ятрювати малого, однак обставини спонукали допевнитися всіх подробиць цієї справи.

— Там були твоя мама й Марійка, так?

Він шморгнув носом.

— Хто ще?

— Нас вели на налигачі, як худобу.

— Видів, видів, — збрехав я. — Вас було четверо. Ти, мама, Марійка й Михася, так?

Він кивнув. Завеликий кашкет з’їхав йому на очі.

— Вас привели зв’язаними. Як же ти втік?

— Нас поставили над рівчаком і розв’язали, — сказав він, підбиваючи кашкет вище на лоба. — Тоді Михася пхнула мене у плечі і я побіг. Думав, вона теж побіжить…

Тепер я бачив усе до найменших подробиць. Двоє кинулися ловити малого. Змій тричі вистрілив. У Михасю, Анну й Марійку. Йому не було як скористатися удавкою, хоча, можливо, він і не збирався застосовувати її до жінок та хлопчиська. Змій нашвидкуруч прикопав убитих і вийшов якраз на полин, за яким ховалися ми із Влодком. Гострий нюх тут його підвів. Ніч із туманом були на нашому боці.

— Відпустіть мене, — схлипнувши, попросив Влодко.

— Ти раніше бачив тих людей, що вели вас пов’язаних?

— Ні. Двох видів, коли вони нас забирали з дому.

— Які вони з себе?

— Один здоровецький, один чорний.

— А третій?

— Того я близько не видів.

Здоровецький — то Змій, чорний — Пугач, а третій… Я дорікнув собі, що то є неправильно — допевнюватися, хто виконував присуд. Така нездорова цікавість суперечила навіть інструкції СБ. Хтось мусив брати на себе й такі незавидні завдання, і нікому не годилося розпитувати про виконавців. Але сталося так, що я ненароком став свідком фіналу першої справи, яку довелося розслідувати, тому, властиво, мав до неї особливу цікавість. Хоча вже й сам припустився порушення, не віддавши малого Змієві, а отже, чинив супроти інтересів Організації і підпадав під слідство.

Здається, це розумів навіть Влодко, тому й не вірив мені.

— Відпустіть.

Я присів навпочіпки і, взявши його за плечі, сказав:

— Влодку, знаю, що ти вмієш тримати язика за зубами. Тому я тут, біля тебе. За це мене теж можуть покарати. Ти ж нікому не скажеш про мене?

— Ні.

— Де маєш родичів, окрім Раковця? Куди підеш?

— До тети. У Козову.

— То є далеко. Вночі сам не втрапиш, заблудишся.

— Почекаю, поки розвидниться.

— Тебе можуть спіймати. Я відведу тебе до добрих людей. Переночуєш у них, а завтра підеш у Козову. Тобі допоможуть.

Він мовчав і все ще дрібно тремтів, цокаючи зубами.

— Тобі треба в тепло, — промовив я. — Ніч довга, перемерзнеш на кізяк.

— Мені не зимно.

На Влодкові було благеньке пальтечко і завеликий кашкет, який час від часу з’їжджав йому низько на очі. Мабуть, дістався від котрогось із старших братів — Стодолі чи Сума.

— Ходімо, — сказав я. — У нас мало часу.

— Я сам… — затявся малий. — Лишіть мене.

— Який же ти впертюх.

Мені уривався терпець, і я подумав, що це самі обставини кидають мені такий жереб — лишити хлопчиська і йти своєю дорогою, поки не пізно. Не тягти ж його силоміць. Він витриває, ще не з такої халепи вискочив.

— Добре, — погодився я. — Роби як знаєш. Тільки затям собі: ти мене ніколи не бачив. Зрозумів?

Він кивнув, кашкет з’їхав йому на очі.

— Бувай! Та коли що — нарікай на себе.

Я звівся на рівні й вийшов з кукурудзиння, — шорсткі стебла шелестіли, наче бляшані. Придивився до компаса і рушив голим полем у свій, добре знаний терен.

Як ти там, брате мій Сірку? Живий? Я тут забарився троха, ненароком сі заблудив у тумані, але вже йду, йду… Такий, видиш, трафунок мені перейшов дорогу, що, вибачєй, навіть тобі не скажу який. Туман, Сірку, туман. Іду крізь його мряковину, ніби по дну Стрипи ступаю. Таке. Ні звізд, ні місяця, ні самого неба не видко. Тому така повільна хода. А ще ж мушу вряди-годи зупинятися, стригти вухами, чи не чути кого позаду й попереду, та й збоку може спіткати пригода, як ото на Степку спіткала.

А чуй! Чи то мені вже привиджується, чи направду хтось нишком скрадається вслід за мною. Я стаю — і воно стає, я йду — і воно чалапкає назирці. Буває так глупої ночі, коли свої кроки відлунюють, як чужі, ти добре це знаєш, друже мій Сірку, але я про всяк випадок зняв автомат і розвернувся навспак. За одне лиш боявся, аби мій «папашка», зволожілий од сирості, не затявся в скрутну хвилину.

З туману випірнула дрібна постать у великому кашкеті й кинулася до мене. Влодко вхопив мою руку, припав до неї чолом і, не годен вимовити слова, конвульсивно зіпав у рукав бушлата.

— Ну видиш, — я поклав долоню йому на голівку. — Нам по дорозі.

— Я згадав вас, згадав, — прошепотів Влодко. — Ви друг Місяць. Нє?

Він знизу, з-під козирка заглянув мені в обличчя.

— Може, Місяць, а може, й ні, — сказав я.

— Ви приходили до нас з Василем, я упізнав голос.

— Тоді тобі семий рік ішов. Тепер кіко маєш?