Читати книгу - "Лабіринт духів"

Перш ніж Алісія встигла відповісти, Варґас наставив на Ровіру вказівний палець і промовив:

– Слухай-но, пуцьвірінку, ти схожий на Чарлі Чапліна і ти мені подобаєшся. Я пропоную тобі ось що: стежитимеш за нами здалеку, тільки дуже здалеку. Ближче, ніж на гарматний постріл, навіть не наближайся. Якщо я тебе побачу, почую чи відчую на відстані менше ніж двісті метрів, ми з тобою матимемо розмову один на один, і я сумніваюся, що в управлінні схвально поставляться до твоєї розквашеної фізії.

Ровіра на кілька секунд, здається, перестав дихати.

– Тобі це підходить, чи, може, хочеш завдаток? – добив бідолаху Варґас.

– Двісті метрів. Так, звісно. Нехай навіть двісті п’ятдесят. Красно дякую за вашу великодушність і розуміння. Ви не пошкодуєте. Ніхто не скаже, що Ровіра не виконує своїх…

– Забирайся вже геть, а то мені хочеться затопити тобі в пику, ледве на неї подивлюся, – якнайзагрозливішим тоном виголосив Варґас.

Ровіра хапливо поклонився й кинувся втікати. Невдовзі він розчинився серед натовпу, і Варґас усміхнувся йому вслід.

– Ти сентиментальний, – промурмотіла Алісія.

– А ти просто янгол. Мені треба зателефонувати Лінаресові, щоб дізнатися, чи нам сьогодні дозволять подивитися на машину.

– Хто такий Лінарес?

– Хороший хлопець. Ми починали разом і досі приятелюємо. Чи про багатьох таке можна сказати після двадцяти років у поліції?

Вони повернулися до кафе, і Мікель дозволив скористатися своїм телефоном. Варґас подзвонив до центрального комісаріату на Віа-Лаєтана й пустився розводити теревені зі своїм давнім приятелем Лінаресом, обмінюючись сумнівними жартами, зрозумілими тільки їм двом. Зрештою він дістав дозвіл приїхати й поглянути на машину, у якій, імовірно, Маурісіо Вальс та його шофер, особистий охоронець і повірник Вісенте приїхали з Мадрида до Барселони. Алісія слідкувала за розмовою, немов за виставою, насолоджуючись Варґасовою вмілою риторикою і його хистом знаходити ключ до своїх колег, виголошуючи пишномовні фрази, позбавлені жодного змісту.

– Ну ось, я все владнав, – повідомив він, повісивши слухавку.

– Ти впевнений? Тобі не здається, що цей Лінарес так легко не погодився б, якби знав, що я буду з тобою?

– Здається. І саме через це я про тебе й не згадав.

– І що ти їм скажеш, коли вони побачать мене?

– Що ти моя наречена. Не знаю. Щось вигадаю.

Вони взяли таксі перед муніципалітетом і рушили, коли ще сонні автомобілі вже починали заповнювати Віа-Лаєтана. Варґас замислено розглядав монументальні фасади будинків, що, наче кораблі, виринали з ранкової мли. Таксист раз по раз потайки кидав на них погляди у дзеркало заднього огляду, либонь, дивуючись, що за дивна парочка до нього підсіла. Одначе його неспокій і важкі думи розвіялися, коли по радіо почалася жвава передача зі світу спорту, учасники якої запекло обговорювали, чи футбольний чемпіонат уже програно, чи все ж лишилися ще причини жити далі.

13

Цей будинок називали «Музеєм сліз». Велетенський павільйон здіймався на нічийній землі між зоологічним парком і пляжем. Довкола розкинулося ціле містечко фабрик і гаражів, яке постало перед самим морем і над яким панувала Торре-де-лес-Айґуес, кругла башта, що підносилася в небо. «Музей сліз» був реліквією, руїною, врятованою від остаточного знесення, яке спіткало майже всі споруди, побудовані для Всесвітньої виставки 1888 року. Після років занедбання міська влада передала павільйон Головному управлінню поліції, яке пристосувало будівлю під склади й катакомби, де громадились на вічному зберіганні десятки кримінальних справ, речових доказів, конфіскованих трофеїв, зброї, різноманітних пристосувань та інших пам’яток і скарбів – наслідок понад сімдесяти запилюжених років злочину й кари в Барселоні.

Своїм склепінням будинок скидався на розміщений неподалік Французький вокзал. Пластинчаста покрівля пропускала всередину гострі смужки світла, що прорізало темряву й розбігалося плутаницею кількасотметрових коридорів, розміщених на рівні, вищому за більшість будинків Ашямпли. Складна система сходів і містків, наче примарна театральна машинерія, губилася у висоті й провадила до верхніх щаблів, де зберігалися речі й документи, які могли розповісти таємну історію Барселони від кінця XIX століття. За сім десятків років до цього чистилища потрапили щонайрізноманітніші артефакти: починаючи від карет і допотопних автомобілів, що їх використовували злочинці, і закінчуючи цілим арсеналом зброї і набором отрут. У будинку зберігалося стільки творів мистецтв, вилучених у ході справ, які так ніколи й не було розкрито, що їх вистачило б для того, щоб відкрити кілька музеїв. Особливої слави поміж дослідників зажила моторошна колекція висохлих трупів, яку знайшли в районі Сан-Жербазі в підвалі латиноамериканського магната, який під час років достатку й слави на Кубі взяв собі за звичку полювати на своїх рабів і убивати їх. Після його повернення до Іспанії сталася низка зникнень серед завсідників кав’ярень і салонів на проспекті Паралело. Зниклих людей так ніколи й не знайшли.

Цілу галерею в будівлі було виділено для скляних слоїків, у яких плавали в жовтуватому формаліні різноманітні представники тваринного світу. Сховище могло похизуватися приголомшливим зібранням кинджалів, заточок і сили-силенної хитромудрих різаків, від яких стало б дибки волосся у найдосвідченішого різника. Однією з найвідоміших була секція, замкнена на ключ, до якої можна було потрапити лише з дозволом від найвищих інстанцій, адже там зберігалися матеріали й документація розслідувань, пов’язаних із релігійними та окультистськими злочинами. Подейкували, що в цьому архіві містилися вельми цікаві досьє на членів вищого барселонського суспільства, зібрані в рамках справи так званої Упириці з вулиці Поньєнте [68], а також листування й протокол зі справи щодо обрядів екзорцизму, які проводилися панотцем Сінту Бардаґе [69] в будинку неподалік вулиці Принцеси. Документи ці ніколи не бачили – і не побачать – світла.

Похмура атмосфера таких вічних сховищ усякого непотребу зазвичай викликає у відвідувача бажання тікати звідти чимдуж, щоб не залишитися в цьому місці назавжди як частина його колекції. «Музей сліз» не був винятком, і хоча в поліційних документах він називався своїм справжнім іменем, Секція 13, його недобра слава й усі ті примарні нещастя, накопичені у нього всередині, заробили йому це назвисько, яке використовували всі, хто його знав.

Коли таксі з Алісією та Варґасом зупинилося перед входом до Секції 13, на порозі їх уже чекав той, кого, либонь, призначили цербером цього місця. На поясі у нього висіла в’язка ключів, а зі своїм виразом обличчя чоловік, без сумніву, посів би перше місце на конкурсі гробарів.

– Це, мабуть, Флоренсіо, – стиха промовив Варґас, перш ніж відчинити дверцята машини. – Говорити буду я.

– Він твій, – відповіла Алісія.

Вони вийшли з таксі, і Варґас