Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь"

Оженився молод та й по неволі,

Та й узяв жінку та й не до любові,

Не біле личко, не чорні брови.

Як пішов молод й у Китай-город

Та купив корабель новий,

Корабель новий і веселечко.

Та за той корабель — п’ятдесят рублей,

П’ятдесят рублей з полтиною.

Посадив жінку з дитиною,

Одіпхнув корабель, не дав веселечка.

Корабель пливе, аж вода гуде,

А мила сидить, як свіча, горить,

А дитиночка, як ожиночка,

Та вона ж плаче, як ворон кряче.

— Ой вернися, мила, голубонька сива,

Будеш, мила, ти до любові,

Біле личко, і чорні брови.

— Не вернусь, муже, бо ти бив дуже,

Ой бив ти мене нагайкою,

Називав мене нехазяйкою.

Та моє тіло почорніло

Від нагаєчки, від тростяночки.

А ЧИ МЕНІ ТУГА ЖИТИ, А ЧИ МЕНІ ГОРЮВАТИ

А чи мені тута жити, а чи мені горювати

І, обнявши головоньку, із сего села мандровати?

Що взяв, що взяв жінку-невдашку, а невдатнюю жену,

Що ні спекти, ні зварить, ні до людей говорить,

А з моїм родом говорить — не по двору походить.

Та взяв, та взяв жінку-невдашку за білую рученьку,

Повів, повів жінку-невдашку до тихого Дунаю,

Пустив, пустив жінку-невдашку за тихою водою:

— Пливи, пливи, невдашко, за тихою й водою,

То вже ж мені надокучило, горюючи з тобою.

А сам пішов, удалий молодчик, на крутую гороньку,

На крутую гороньку та в новую світлоньку,

Аж там сидять утята, невдатні дитята:

— Ой татусю, татусю, ой де ж ти дів матусю?

Ой чи втопив, чи вдавив, чи на тихий Дунай пустив?

— Я не втопив, не вдавив, на тихий Дунай пустив.

Дітки ж мої малії, десь ви три дні не їли,

Що ви мене важким словом на порозі убили.

Я не втопив, не вдавив, на тихий Дунай пустив:

— Та пливи, пливи, жінко-невдашко, за тихою водою,

Та вже мені надокучило, горюючи з тобою.

ОЙ ЗИМА, ЗИМА ХОЛОДНА БУЛА

Ой зима, зима холодна була,

Та прошу я тебе, не зморозь мене,

Не зморозь мене, по холоду ідучи,

По холоду ідучи, коня ведучи,

Коня ведучи, збрую несучи.

А збруя моя, збруя ясная,

Тільки доля моя нещасная.

А що жінка мужа та й не злюбила,

Повела й у сад та й загубила,

Повела й у сад, та повісила

На тонкій гілці та на яблуньці,

А сама пішла й у новенький дом,

У новенький дом, сіла за столом.

Сіла за столом з ясним соколом

Та й пише пером: «Чи жив, чи здоров,

Чи жив, чи здоров мій муж молодий?»

Та й пішла вона милого пробуджати:

— Ой устань, милий, бо й уже світ білий.

— Ой не встану, мила, бо болить спина,

Ой не встану, дорога, бо болить голова.

ТА СОЛОВЕЙКУ МАЛЕНЬКИЙ

  Та соловейку маленький,

  Та в тебе голос тоненький,

  Та защебечи ти мені,

  А що я в чужій стороні,

  Та ходжу, блуджу й гукаю,

  Та свого роду й шукаю.

  Та найшла в полі билину, —

  Та матусину й могилу.

  Та на могилі припала,

  Отця й неньку згадала:

  — Ой устань, ненько, не лежи,

  Та зо мною й говори.

  — Ох, і куди ти, доньку, йшла,

  А що ти мене й тут знайшла?

  А чи з тучею, чи з дощем,

  А чи з доброю годиною,

  А чи з малою дитиною?

  — Ані з тучею, ні з дощем,

  А я з доброю й годиною,

  Ох, і з малою дитиною,

  Ох, і з вірною дружиною.

ОЙ У КОНЕЦЬ ГРЕБЛІ — ТАМ ШУМІЛИ ВЕРБИ

Ой у конець греблі — там шуміли верби,

Ой лиш одна верба листом не шуміла,

Під тою вербою листу у коліна,

А під тим же листом лежить козак убитий,

[А під тим же листом] тільки білі руки,

Розрублена голова на чотири штуки.

Ох, і прилітало і три пави:

Ой первая пава у головоньках пала,

А другая, сіра, край серденька сіла,

[А третяя пава у ніженьках стала].

Ой що в головоньках — то ненька рідненька,

Ой що край серденька — то його миленька,

А що у ніженьках — сестриця рідненька.

Де матуся плаче, тихий Дунай тече,

Де сестриця плаче, там стоїть криниця,

Де мила ридає, та й роси немає.

Що матуся плаче від году до году,

А сестриця плаче від тижня до тижня,

А мила плаче, ридає до неділеньки;

Неділенька прийшла, мила заміж пішла.

ОЙ КОЛИ Б Я ЗОЗУЛЕНЬКА, СОБІ КРИЛА МАЛА

— Ой коли б я зозуленька, собі крила мала,

То б я тую й Україну кругом облітала,

То б я свого та синочка серед полку пізнала.

Помер, помер новобранець у неділеньку вранці,

Положили новобранця на тисовій лавці,

Поховали новобранця у зеленому байраці.

Тіло несуть, коня ведуть, кінь головоньку клонить,

За ним іде стара ненька та білі рученьки ломить:

— Ой коли б же я, зозуленька, собі крилечка мала,

То б я тую Україну кругом облітала,

То б я свого та синочка і в гробі пізнала.

Ой летіла зозуленька та сказала: «Ку-ку!»

— Ой подай мені, синочку, хоть одну руку.

— Ой рад би я, моя мати, обидві подати,

Насипали сирої землі, не могу поднята.

Залітав півень на ворота, сказав: «Кукуріку!»

— Не сподівай мене, ненько, уже й не до віку.

ПОБРАТАВСЯ СОКОЛ З СИЗОКРИЛИМ ОРЛОМ

Побратався сокол з сизокрилим орлом:

— Ой орле ж мій сизий, сизий,