Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь"

Сизий, сизокрилий, товаришу милий,

Ой десь мої діти, діти, дитинята,

Діти, дитинята, сизі соколята?

— Ой там твої діти, у лісі на древі,

У лісі на древі, на високім клені.

Наїхали ляхи з великої Польщі,

Те древо зрубали, діточки забрали.

Як полетів сокол з великої туги,

З великої туги у темнії луги.

Ой як він заквилить, та й луги похилить,

Ой як заспіває, то й лист опадає.

Ой як засміється, то й луг розів’ється,

А як він затуже, та й похиле лужи.

При добрій годині — куми-побратими,

При лихій годині — нема і родини.

ОЙ ПИЛА, ПИЛА НЕУМИРИХА НА МЩУ

Ой пила, пила Неумириха на меду

Та й пропила свою дочку молоду.

Ой пила ж, пила Неумириха на ринку,

Та й пропила свою дочку Маринку.

— Хто дасть мені цебер меду і вина,

То тому ж буде моя дочка молода.

Озовеся Шенкаренко молодий:

— Як дам тобі цебер меду і вина,

То нехай мені твоя дочка молода!

Ой у неділеньку рано-пораненьку, до сход сонця,

Ой плакала Неумирівна у віконця.

— Ой загину, моя матінко, загину,

Ой не люблю Шенкаренка, покину.

Та пішла, пішла Неумирівна, пішла пріч,

А за нею Шенкаренко на всю ніч.

Та що нажене Неумирівну, то й не б’є,

Та все її хорошенько питає:

— Та чого ж, чого, Неумирівна, сама йдеш,

Чи ти у мене служебочок не маєш?

— Нащо ж мені і служебочки твої,

Що ти сам, молод, не до мислоньки мені?

Пішла ж, пішла Неумирівна шляхами,

А за нею Шенкаренко з ляхами.

Та що нажене Неумирівну, то й не б’є,

Та все її хорошенько питає:

— Чого ж, чого, Неумирівна, пішки йдеш,

Чи ти ж у мене вороних коней не маєш?

— Нащо ж мені вороні коні твої,

Що ти сам, молод, не до мислоньки мені?

Пішла ж, пішла Неумирівна пожарем,

А за нею Шенкаренко вже й конем.

Та пожар ноги Неумирівни поджига,

Гаряча кров її слідок залива.

Та що нажене Неумирівну, то й не б’є,

Та все її хорошенько питає:

— Чого ж, чого, Неумирівна, боса йдеш,

Чи ти у мене черевичків не маєш?

— Нащо ж мені черевички твої,

Що ти сам, молод, не до мислоньки мені?

Ой дай мені, Шенкаренко, ножика,

Урізати тоненького полотенця,

Зав’язати біленькую ніжечку.

Та не улучила Неумирівна у полотенце,

Та улучила Неумирівна у серце.

— Ой тепер же, Шенкаренку, я твоя,

Бери моє біле тіло на коня

Та й повези до матусі до двора,

Та нехай мене моя матуся похова.

В НЕДІЛЕНЬКУ РАНО-ПОРАНЕНЬКУ

В неділеньку рано-пораненьку

Розсердився син та на свою неньку:

— Та й іди, нене, тепер від мене,

Будуть, нене, гостоньки у мене.

Будуть гості, та все у парчині,

А ти, нене, — в сірій сірячині.

— А у тебе, сину, друга хата,

Буду, сину, кужельку чесати,

Буду, сину, дитя колихати,

Твоїй жінки жалю завдавати.

— У тебе, ненько, сорочка не біла,

У тебе, ненько, слово не до діла.

Пішла мати за нові ворота,

Стоїть вона, як бідна сирота.

Ой вийшов син ворота зачиняти,

А мати дума, що її прохати.

— Що ти, мати, думаєш, гадаєш,

Чом ти собі хати не шукаєш?

Пішла мати битими шляхами,

Умивається дрібними сльозами;

Пішла мати густою лозою,

Умивається дрібною сльозою.

Та зострілася мати з рідною дочкою,

Та умилася дрібною сльозою.

— Чого, ненько, тут ходиш, блудиш,

Чому до мене в гості не прибудеш?

— Ой як мені, донько, прибувати,

Єсть у тебе зла личина в хаті,

Вона тебе буде бити та лаяти,

А ти будеш жалобно плакати.

— Ой хоть буде мене бити та лаяти,

Та не совайся, ненько, обороняти:

Ой він піде й у комору спати,

А ми будем пити та гуляти,

Та будем стиха розмовляти,

Та не будемо йому правдоньки казати.

Ой прийшов син матері прохати:

— Та іди, нене, тепер до мене,

Сталось мені нещастя без тебе,

Умерла у мене жена молодая,

Зосталася дитина малая.

— Нехай, брате, горить твоя хата,

Та моя мати не прийде тебе рятовати;

Нехай горить твоя хата до одного колочка,

Та не піде мати до твого дворочка.

Нехай, брате, горить до одного поліна.

«У тебе, ненько, сорочка не біла,

У тебе, ненько, слово не до діла».

СИНЄ МОРЕ, ЖОВТИЙ ЦВІТ

Синє море, жовтий цвіт,

Та загадано на весь світ:

«У кого є коні — годуйте,

У кого нема — купуйте,

У кого сини — зряжайте,

У кого нема — наймайте».

Ой зажуриться вдова,

Що у неї кінь є, сина немає,

Тільки одна дочка Оленочка,

Та й тую у військо виряжала,

Виряжала, научала:

— Та й не йди, дочко, поперед війська

І не оставайся позаду війська,

А йди, дочко, збоку війська.

А Оленочка не послухала,

Поперед війська не поїхала.

Як же припало річку брести і Дунай плисти,

То Оленочка перебрела й переплила.

Десь узявся татарюшка, узяв її коня за поводи,

А Оленочку за білу ручку,

Повів коника у станицю,

А Оленочку у світлицю,

Дав же конику сіна і вівса,

А Оленці меду і вина.

ПІШЛА ВДОВА ДОЛИНОЮ

Пішла вдова долиною,

З маленькою дитиною,

Сіла вдова спочивати,

Мале дитя годувати.

Пішла вдова все садами,

Розмовляла з білими цвітами:

— Цвіти мої біленькі, прекрасні,

Діти мої маленькі,