Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Адам Бітлер

Я повільно перевів погляд на годинник. «22:47». Дивно. Робочий день Мелісси зазвичай закінчується о дев’ятій, але схоже, сьогодні вона знову затрималась на якомусь банкеті чи вечірці. Відчуття паніки наростало, проте я похитав головою, намагаючись відігнати ці набридливі думки. Не хотілося більше накручувати себе — і без того наші стосунки останнім часом не були ідеальними.

Ми з Мел з’їхалися ще влітку. Якщо бути точним, це я переїхав на нову орендовану квартиру, і Мелісса поступово почала залишатися у мене на ніч. Через кілька тижнів це стало постійним, і я просто запропонував їй переїхати до мене остаточно. Господиня квартири була не проти, а я сподівався, що це зміцнить наші стосунки.

На початку все було чудово. Ми проводили разом майже весь вільний час, іноді навіть ігнорували заняття в університеті, лише б більше бути разом. Вечори проходили за переглядом серіалів, концертів чи якихось музичних премій, а ночі... Ну, вони теж були прекрасними. Мелісса завжди вміла створювати навколо себе атмосферу безтурботності та радості. Мене це захоплювало, і я думав, що ми обоє були щасливі.

Проте все змінилося, коли вона погодилася замінити одну зі своїх подруг-співачок у ресторані, де та працювала. Мелісса була щаслива — її очі сяяли, коли вона розповідала про можливість виступати перед публікою. Я бачив, як для неї це важливо, і тому вирішив не втручатися, навіть коли помітив, як її новий бос на неї дивиться. Його погляди, його тон під час розмови з нею — усе це викликало у мене неприємні відчуття, проте я стримався. Можливо, це була мої ревнощі, можливо, я просто уявляв собі більше, ніж було насправді.

Однак із часом ситуація погіршилася. Наші розмови ставали короткими та поверхневими. Ми більше не сміялися разом так, як раніше, і не ділилися своїми думками. Натомість почались непомітні, але часті суперечки через дрібниці. Мелісса все більше часу проводила на роботі або з друзями, я більше зосередився на написанні книг та режисеруванні, і наше «щасливе життя» поступово перетворювалося на рутину, сповнену мовчазного незадоволення.

Сьогоднішня її затримка знову змусила мене задуматися. Що сталося з тією безтурботною близькістю, яку ми мали? Чи це просто фаза, яку ми пройдемо, чи щось глибше?І я вкотре відчув, як неприємне хвилювання поступово заповнює мене.

— Ти ще не спиш? — тихо запитала Мелісса, зайшовши до спальні.

Я змовчав, адже вона й так бачила, що я лежав та просто листав свій телефон. Чомусь бажання говорити у мене не було.

Дівчина повільно підійшла до свого столика, знімаючи ланцюжок зі своєї шиї. Я ж продовжував уважно слідкувати за неї, попри свій телефон у руках.

— А що це? — вона повернулась до мене, тримаючи у руках невеличку коробочку.

— Подарунок тобі.

Мелісса на мить застигла, тримаючи невелику коробочку в руках. Її очі загорілися цікавістю, але водночас я помітив у них легке збентеження. Вона не очікувала побачити цей подарунок, особливо в такий момент, коли між нами наростала дистанція.

— Подарунок? — тихо перепитала вона, поглянувши на мене з деякою недовірою. Її пальці обережно стискали коробочку, ніби вона боялася того, що всередині.

— Так, — я спробував усміхнутися, але це була скоріше вимушена, напружена усмішка. — Відкрий.

Мелісса повільно сіла на край ліжка, не поспішаючи розпаковувати подарунок. Я відчув, як серце почало битися швидше. В ту мить я сам не до кінця розумів, навіщо зробив цей жест. Можливо, спроба повернути ту близькість, яку ми втратили. Або ж спроба купити її увагу, змусити знову подивитися на мене так, як раніше. Утім, щось підказувало, що цього недостатньо.

Нарешті вона відкрила коробочку. У ній лежав тонкий браслет зі срібла, прикрашений маленькими діамантами. Я обрав його тиждень тому, коли намагався знайти щось особливе для неї, щось, що могло б нагадати про наші кращі часи.

— Він дуже гарний, — прошепотіла Мелісса, не зводячи погляду з браслета. Проте її голос був тихим і якимось відстороненим.

— Я знав, що він тобі сподобається, — сказав я, але в моїх словах вже не було впевненості. Мені хотілося, щоб цей момент був особливим, але я відчув, як між нами продовжує виростати невидима стіна.

Мелісса підняла голову, поглянувши на мене. Її очі були сповнені сум’яття і невисловлених думок. Вона наче хотіла щось сказати, але замість цього просто взяла браслет і поклала його назад у коробку.

— Дякую, Адаме. Це дійсно красиво..

Ми обидва сиділи в тиші. Напруга в кімнаті була відчутною, ніби кожне слово чи рух могли зруйнувати те, що залишилося від нашого зв’язку.

— Ти виглядаєш втомленою, — нарешті мовив я, намагаючись змінити тему. Мелісса кивнула, підійшла до дзеркала й почала розплітати волосся.

— Так, вечір був насиченим, — і знову вона уникає мого погляду. Схоже, що вона не хоче ділитися подробицями свого вечора, і це тільки посилювало мій неспокій.

Під час її коротких рухів біля дзеркала, я раптом усвідомив, що цей подарунок нічого не змінить. Він не поверне нас до того, що було раніше, і не зніме тієї напруги, яка накопичилася між нами. Ми стали чужими людьми, що тільки удають, ніби все ще залишаються разом.

— Я втомилась.. Хочу спати, — нарешті сказала Мелісса, знову повернувшись до мене. Її слова пролунали холодно, але без жодного натяку на конфлікт. Просто констатація факту.

— Добраніч, — тільки й зміг відповісти я, відчуваючи, як наша розмова закінчується так само порожньо, як і почалася. Мелісса погасила світло і лягла поруч, зберігаючи між нами дистанцію, яка здавалася нездоланною.

Я лежав у темряві, дивлячись у стелю, відчуваючи, як всередині мене киплять незліченні емоції. Подарунки, розмови, все не допомагає. І тепер, коли вона лежала поруч, я відчув себе ще більш самотнім, ніж будь-коли раніше.