Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Я нервово проковтнув повітря, відчуваючи, як знову підступають хвилі неспокою. Тримаючи телефон у руці, я швидко глянув на екран. Кілька пропущених повідомлень, але це зараз не мало значення. Я натиснув на контакт і почув сигнал виклику. Всередині мене все кипіло — емоції, сумніви, страхи. Образ Мелісси, її холодний погляд і напруженість, що з’явилася між нами після тих кількох вечорів у ресторані, не давали спокою.

Що як Ельдар мав до неї відношення? Що, якщо вона була однією з тих, кого він змушував, або, що ще гірше — скористався своєю владою над нею? Ці думки, від яких я намагався втекти, раптом вибухнули у моїй голові.

— Чому так пізно, Адаме? Ти ніколи не телефонував мені після шостої вечора.

— Пробач, правда, пробач, — швидко перепросив я, притиснувши долонею лоб і закривши очі. — Але це терміново, Дем’яне. Дуже терміново.

— Ох, почекай... — почувся важкий видих друга, наче він саме підійнявся з ліжка. Потім, його кроки — вони здавались гучнішими, ніж зазвичай. — У мене тут взагалі-то дитина спить, а ти тридзвониш. Щойно вклав Влада спати!

Я стиснув губи, намагаючись залишатися спокійним, хоч всередині мене все кипіло. Дем’ян став нещодавно батьком і знав, що таке безсонні ночі з малюком, однак я теж це проходив колись.

— Я також батько, і також це проходив, — крізь зуби пробубнів я, намагаючись стримати себе, хоча на губах з’явилась слабка усмішка. — Ти мене не злякаєш цим.

— Ех, — зітхнув Дем’ян. — А хотілося. Міг би й проявити більше поваги до свого похресника, а не турбувати його батька серед ночі. Але добре, добре, — його голос став серйознішим. — Що за термінові справи?

Мені потрібно було декілька секунд, щоб зібратися з думками, перш ніж вимовити найголовніше питання, що вже так довго мене мучило.

— Ти ж працював колись у поліції, так?

Я почув, як на іншому кінці дроту Дем’ян затримав подих. Напруга в його голосі стала відчутною.

— Що ти хочеш, Адаме? — запитав він з ноткою обережності. — Не кажи, що мені доведеться тебе витягати з поліції або приховувати якісь, можливо, твої кримінальні справи. Я, авжеж, допоможу чим зможу. Ти мені як брат, і Амелія тебе обожнює, але…

Він засміявся, хоч його сміх прозвучав як нервовий.

— Але що? — не втримався я, перекотившись з боку на бік, стискаючи телефон ще міцніше.

— Та нічого, — зітхнув Дем’ян. — Я просто втомився шукати твої книги для Лії. Вона буквально збожеволіла на твоїх творах. Питає, коли буде нова.

Я важко видихнув, трохи розслабившись, але це було лише на мить.

— Обіцяю, — сказав я з натиском, хоча сам був не впевнений, коли вийде наступна книга. — Усі наступні новинки — для неї першої.

— Ну, якщо ти обіцяєш, то супер. Я допоможу тобі з усім, що потрібно. Кажи, що сталося.

Мій голос став тихішим, але важчим:

— Я щойно дізнався, що одного знайомого арештували. Ельдар Мараєв... якщо не помиляюсь.

На тому кінці лінії запанувала тиша. Я уявляв, як Дем’ян сидить, напружено думаючи, перш ніж відповісти.

— Так, я чув про нього. Лія не давала мені спокою, розповідаючи про це. Але навіщо він тобі? Не кажи, що ти хочеш витягнути його, адже той покидьок заслужено сів.

— Мені навпаки треба знати більше, — швидко відповів я, відчуваючи, як моя тривога зростає. — Він працював з кількома дівчатами, зокрема з однією, яку я знаю. І я... маю підозри, що він міг якось втрутитися в її життя.

Дем’ян мовчав кілька секунд, а потім тихо пробурмотів:

— Адаме... Ти натякаєш на те, що він міг зробити щось твоїй знайомій?

— Якщо чесно, я взагалі не знаю, що думати, — зізнався я, відчуваючи, як нерви дрібно тремтять у кожній клітині. — Можливо, я гарячкую, що хочу колупати цю справу далі, але... — я на мить зупинився. — Я хочу, щоб він гнив у в’язниці якомога довше.

— Мені здається, ти справді гарячкуєш, — я відчув, що Дем’ян трохи посміхнувся, хоча і намагався бути серйозним. Я ж тяжко зітхнув. — Але схоже, що ця твоя знайома дійсно тобі дуже важлива. Я б навіть не здивувався, якби ти попросив мене вбити того Ельдара у в’язниці.

— А таке можливо?

Дем’ян зареготав, не стримавшись.

— Бітлере! — його голос знову набув серйозного відтінку, але сміх продовжував звучати у його словах. — Гаразд, я дізнаюсь більше про цього Ельдара, і... так і бути, — він знизив голос до майже шепоту. — Натякну потрібним людям, щоб його життя у в’язниці не було малиною.

— Дякую, Дем, — тихо відповів я, відчуваючи, як потроху напруга спадає. — Ти завжди рятуєш.

— Ну, друже, для того ми і є, — видихнув Дем’ян, наче підсумовуючи все, що ми пережили за ці хвилини. — Тримайся, і якщо щось — дзвони, навіть після шостої вечора.

Я усміхнувся крізь тривогу, яку все ще не міг повністю відігнати.

— Звісно. І... привіт Владу та Лії від мене. Щодо книжок — обіцяю, наступна буде за нею першою.

— Фух, — я вкотре почув гучний сміх друга. — Не потрібно стояти в довжелезних чергах. Це значно полегшить мені життя.

Повернувшись за стіл, я відчув, як напруженість навколо ніби загострилася. Всі відразу кинули на мене свої запитальні погляди, але я старався тримати себе у руках, демонструючи повну байдужість. Посмішка ледь торкнулася моїх губ, хоча всередині мене ще вирували емоції.

— Тато, ти де так довго пропадав? — Софія нахилилася трохи вперед, її очі уважно вивчали моє обличчя. Вона завжди вміла помітити те, що намагався приховати.

— Потрібно було терміново подзвонити. Не суть, — я посміхнувся доньці, м'яко торкаючись її плеча, сподіваючись, що вона не зациклюватиметься на цьому.