Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Мелісса Корець

Я зайшла до кімнати, де мене вже давно чекав Руслан. Його надзвичайно гарний настрій не зникав ось уже кілька днів, відколи він повернувся. Це було підозріло, навіть тривожно. Я пам'ятаю ті вечори, коли він був зовсім іншим: відстороненим, далеким, ніби наші світи більше не перетинались. А тепер... тепер він наче став іншим.

Руслан, лежачи під ковдрою, не поворухнувся, тільки ледь підняв голову, коли я увійшла.

— Ти сьогодні занадто рано прокинулась, — прошепотів він з напівсонним голосом, стягуючи ковдру з обличчя. Його очі були примружені від ранкового світла, що пробивалося крізь нещільно зачинені штори. — Це сонце мене вже бісить, — додав він з удаваною дратівливістю.

— Ти міг би просто закрити штори, замість того, щоб натягувати ковдру на голову, — я тихо засміялася, відчуваючи знайомий сплеск тепла в грудях.

— Знаю... Але так ліньки було вставати, — він відповів з легкою усмішкою, від якої його очі засяяли. Він підійшов ближче, і я відчула його аромат — солодкий, трохи надмірний запах парфумів. На якусь мить мене навіть знудило від цієї нудотно-солодкої хвилі. Чому раптом цей запах здався таким важким?

— То... де ти була так рано? — його голос набув іншого відтінку, спокійного, але пильного. Він уважно подивився на мене, наче намагаючись зловити якийсь обман у моїх словах.

— Гуляла, — коротко відповіла я, відчуваючи, як його погляд пронизує мене.

Руслан прищурив очі, ніби намагаючись зрозуміти, чи я кажу правду. Він завжди був надто підозрілим, особливо в таких дрібницях. Але цього разу я не збрехала. Я дійсно встала рано, щоб прогулятися по селищу, коли ще не було нестерпної спеки. І з кожною хвилиною, коли наша відпустка наближалась до кінця, я все більше відчувала, що щось між нами змінюється.

— Відпустка майже скінчилась, так? — тихо промовив Руслан, обіймаючи мене за плечі. — Знову на роботу, знову рутина...

— Здається, ти й так був на роботі ці кілька днів, — відгукнулася я, ніби ненароком, але в словах відчувалася прихована напруга.

Його настрій змінився миттєво. Руслан різко відійшов від мене, важко зітхнув, наче моя репліка зруйнувала весь його ранішній спокій.

— У мене були термінові справи, Меліссо, — холодний і ледь стриманий голос заповнив кімнату, а його очі блиснули роздратуванням. — Твій чоловік заробляє нам на життя. Це погано?

"Мій чоловік?" — ці слова пролунали у моїй свідомості, викликавши неприємний спалах думок і відчуттів. Руслан рідко так себе називав, але кожного разу, коли це траплялося, мені ставало незатишно. Може, тому що слово "чоловік" не асоціювалося у мене з тим, ким він став останнім часом. У моїй пам'яті знову з'явились моменти його відстороненості, його постійні від'їзди та дзвінки пізно вночі.

— Щось не так, Меліссо? — його голос повернув мене до реальності, став наполегливим, пронизливим, майже вимогливим.

Я відвела погляд і стиснула губи, намагаючись не видати свого внутрішнього конфлікту. Але всередині мене все кипіло. Від тихої зневіри до гострого бажання вимовити всі свої підозри вголос. Чи знала я правду? Чи хотіла дізнатись?

— Ні, все нормально, — відповіла я, ховаючи свої емоції за звичною маскою. Однак, мій голос не звучав переконливо.

Руслан, здається, відчув це, бо дивився на мене довго і вивчаюче. Потім, не сказавши більше ні слова, він лише похмуро кивнув і повернувся до ліжка. Його рухи були різкими, майже відстороненими, і я знала — він не повірив моїй брехні. І я сама не могла більше вірити в те, що все гаразд.

— Пробач, хочу чаю, — різко промовила я, майже не чекаючи відповіді, і поспіхом покинула кімнату.

Відчуття важкої атмосфери не давало мені дихати, і кожна секунда поруч зі « своїм чоловіком» була нестерпною. Я йшла по коридору, намагаючись зібрати думки докупи, сподіваючись, що, можливо, Ната вже на кухні. З нею я могла поговорити. Вона завжди вміла слухати і давати поради, що б не відбувалось. Але Адам? Якщо його зустріну — це буде катастрофа. Він був останньою людиною, з якою я хотіла зараз зіткнутись. Проте, тільки він прокидається так рано!

— О-о, ні-і, — раптом позаду почувся знайомий, глибокий голос. Серце ледь не вискочило з грудей, коли я відчула його гарячу руку на своєму лікті. Адам.

Він навіть не дав мені шансу зупинитися, миттєво потягнувши мене до своєї кімнати. Двері тихо зачинилися за нами, і тепер я стояла перед ним, приголомшена і знервована. Спокій та витримка, які я так старанно берегла, розсипалися, коли його руки вперлися у стіну по обидва боки від моєї голови, замкнувши мене у пастці.

— Тепер ми нарешті поговоримо, леді, — його слова були тихими, але напруженими, як струна, готова розірватися в будь-який момент. А ще, він посміхався. Так само посміхався, як колись..

Я намагалася вирватися, .. хоча «намагалась».. Його погляд, такий пильний і важкий, змушував мене нервово ковтати повітря. Ми стояли так близько, що я відчувала його дихання, чула, як швидко він дихає, і це лише посилювало моє внутрішнє замішання.

— Адаме, відійди... — ледве прошепотіла я, намагаючись зберігати спокій, хоча моє серце шалено билося.

— Я не можу більше мовчати, Меліссо, — його голос став глибшим, майже хриплим. — Ми не можемо більше ховатися від цього.

— Від чого? — я ледь змогла вимовити це запитання, хоча вже знала відповідь.

— Від нас, — його слова прозвучали так просто, але вони пробудили у мені бурю почуттів.

Я застигла. Його слова пронизали мене наскрізь, і раптом стало важко дихати. "Від нас?" — ці два слова відгукнулись у моїй голові, залишаючи гіркий присмак сумніву і правди, якої я так боялася.

— Адаме, це несерйозно... — я зробила крок назад, притискаючись до стіни, намагаючись знову знайти опору під ногами. — Ти, що передивився свої двадцятирічні фото, і вони навіяли тобі такий імпульсивний характер?

Його погляд продовжував пронизувати мене, немов він міг бачити всі мої сумніви й коливання. Адам не зрушив з місця, тільки усмішка стала трохи ширшою.