Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

Я стояла перед дверима будинку, ключі стискалися в долоні. Я глибоко вдихнула, сподіваючись, що Олега немає вдома. Було б значно простіше просто зайти, швидко зібрати свої речі й піти, не зіштовхуючись із ним.

Відчинивши двері, обережно ступила всередину. В оселі було тихо. Полегшено зітхнувши, зайшла до спальні й відкрила шафу.

Я вже складала свої речі в сумку, коли почула позаду знайомий голос:

— Ти прийшла.

Я стиснула зуби й повільно обернулася. Олег стояв у дверях, втомлений, неголений, але його погляд був ясним.

— Хотіла забрати свої речі, поки тебе нема, — тихо сказала.

— Я радий, що ти тут. Нам потрібно поговорити.

Я стиснула лямку сумки.

— Ми вже все сказали.

Олег зробив крок уперед.

— Ні, не все.

Я стиснула лямку сумки ще міцніше, наче це могло мене захистити від слів, які Олег ось-ось скаже.

— Будь ласка, Настю, не йди, — його голос був тихий, майже зламаний.

Я заплющила очі. Як же боляче було чути ці слова зараз, коли між нами лежала безодня непорозумінь, образ і сумнівів.

— Олег, — я зітхнула, відкриваючи очі й дивлячись йому прямо у вічі. — Ти сам зруйнував усе.

— Я знаю… — він провів долонею по волоссю, наче намагаючись зібрати докупи думки. — Але я кохаю тебе. І я не хочу втрачати.

Я зробила крок назад.

— А я не хочу життя, де мені доведеться весь час сумніватися у тобі.

Олег мовчав. Я бачила, як він намагається підібрати слова, як бореться зі страхом мене втратити.

— Я зроблю все, щоб повернути твою довіру, — сказав він нарешті.

Я похитала головою.

— Я хочу доказів, — сказала я, зупиняючись біля дверей.

Олег здригнувся, але швидко взяв себе в руки.

— Я вже сказав тобі правду…

— А я хочу почути її від Віки, — перебила я.

Він на мить затримав погляд на мені, ніби зважуючи мої слова.

— Ти справді думаєш, що вона просто так зізнається?

— Не знаю, — зітхнула я. — Але якщо ти хочеш повернути мою довіру, то допоможеш мені це з’ясувати.

Олег стиснув губи, запустив руку у волосся. Було видно, що ідея йому не до душі, але він також розумів, що іншого виходу немає.

— Добре, — нарешті сказав він. — Я поговорю з нею.

— Ні, — я підняла підборіддя. — Я хочу бути там. Я хочу побачити, як вона реагуватиме.

Олег важко зітхнув і після паузи кивнув.

— Гаразд. Я домовлюся про зустріч.

Я стиснула лямку сумки ще міцніше. Це був ризикований крок, але я мусила знати правду.

Олег уважно подивився на мене, перш ніж відповісти:

— Гаразд, якщо ти хочеш почути це від неї… Я домовлюся з Вікою про зустріч у кафе.

Я напружилася.

— У кафе?

— Так. Ти зможеш сидіти за сусіднім столиком і почути все сама.

Ця ідея мені не надто подобалася. Було щось дивне в тому, що я маю ховатися й підслуховувати розмову двох людей, які нещодавно зруйнували моє життя. Але що мені залишалося?

— Добре, — тихо відповіла я.

Олег провів долонею по обличчю, ніби втомився від усього цього.

— Я напишу їй сьогодні. Дам знати, коли вона погодиться.

Я кивнула.

Тепер залишалося лише чекати.

Я повернулася до Андрія, але весь вечір думала про завтрашню зустріч. Я сумнівалася, чи взагалі варто це робити. Чи справді мені потрібне це підтвердження? Але частина мене жадала почути правду з вуст Віки.

Наступного дня Олег написав повідомлення:

"Сьогодні о 18:00 в тому кафе, де ми зустрічалися раніше. Віка погодилася."

Я довго вдивлялася в цей текст. Усе було готово.

Перед виходом я глянула на себе в дзеркало. Втомлені очі, легка блідість — останні дні були виснажливими. Я зітхнула й вийшла з квартири.

Я зайшла першою й обрала столик у кутку, звідки добре було чути сусідній. Олега і Віки ще не було і я морально готувалась до їхньої зустрічі. Невдовзі прийшов Олег. А за кілька хвилин з'явилася і Віка.

Я напружилася, стискаючи чашку кави.

— Ну, про що ти хотів поговорити? — почула вона легковажний голос Віки.

— Про те, що сталося тієї ночі, — голос Олега звучав холодно. — Скажи правду.

Віка засміялася:

— Я ж казала тобі, що Настя ніколи не пробачить. І що ти наробив? Прибіг виправдовуватися?

Олег стиснув кулаки.

— Просто скажи, що це була пастка. Що ти сама все підлаштувала.

Віка театрально зітхнула.

— Ой, Олеже, я думала, ти розумніший. Звісно, це була пастка.

Я затримала дихання.

— Але не думай, що я про це шкодую, — додала Віка. — Бо я тебе все одно люблю.

Олег провів рукою по обличчю, ніби намагаючись опанувати емоції. Потім різко підвів погляд на Віку.

— Це не має значення, — сказав він твердо.

Віка склала руки на грудях, схиливши голову набік.

— О, та невже? — усміхнулася вона. — А я думала, що ти захочеш помститись або… забути її в моїх обіймах.

Олег глянув на неї так, що усмішка одразу зникла.

— Ми не будемо разом, Віко. Я кохаю Настю. І як би вона не вирішила, я зроблю все, щоб повернути її довіру.

Віка насупилася, а потім зло засміялася.

— Ти серйозно? Після всього? Вона ж тебе кинула!

— Бо я дав їй привід. Але між мною і тобою ніколи нічого не буде. Зрозумій це раз і назавжди.

Віка саме збиралася йти, коли я підвелася і підійшла до їхнього столика. Вона здивовано звела брови, не одразу впізнавши мене.

— О, так це була ти? — її голос напружився, коли вона зрозуміла, що я все чула.

Олег теж підняв голову, його очі засвітилися надією. Але я не дивилася на нього.

— Віка, — холодно промовила я. — Ти підставила мене. Найняла людину, щоб стежити. Підкинула Олегу брехню, а потім сама влізла в його дім.

Вона пирхнула і схрестила руки.

— Ну і що з того? Він все одно сумнівався в тобі. Якби справді довіряв, то не повірив би, — нахилилася ближче і прошепотіла, але я почула кожне слово. — Але ж повірив, правда?