Читати книгу - "Жлобологія"

Сергій Коляда. «Анекдот», 2013 р.

Лесь Подерв’янський

Фото з особистого архіву

Лесь Подерв’янський — художник, письменник, драматург. Народився 1952 р. у м. Києві. Закінчив Київський художній інститут, факультет живопису, монументальне відділення (1976), відтоді взяв участь у понад сотні виставок у різних країнах світу. Картини зберігаються в музеях і приватних колекціях України, Росії, Великобританії, Німеччини, США, Ізраїлю, Швеції та ін. Починаючи з 1970-х і дотепер пише п’єси, найвідоміші з яких «Блєск і ніщета підарасів», «Васіліса Єгоровна та мужичкі», «Гамлєт, або Феномен датського кацапізму», «Кацапи», «Павлік Морозов. Епічна трагедія», «Сноби». Книги: «Герой нашого часу: П’єси» (2001, 2006), «Король Літр» (2006, 2010), «Рух життя, або Динамо» (2010) та ін. Нагороди: премія «Київська Пектораль» за сценографію вистави «Оргія» (1993) і за найкращу виставу року — «Постріл в осінньому саду» (1995); Міжнародного театрального фестивалю «Kintakt-95» та ін. Разом із режисером Андрієм Крітенком заснував театр «КРОТ» (Київський Революційний Охуєнний Театр). Вистави за п’єсами Подерв’янського збирають аншлаги по Україні.

Хто такі жлоби

Коли людина стає жлобом? Коли її «витягнути» з її ж органічного середовища. Якщо цей чоловік усе життя провів у селі, длубався в землі, то можна, наприклад, сказати, що це — симпатичний дикун. І він не є жлобом. А якщо цей дядько раптом стає начальником... овощної бази — ну то ще так... А коли президентом або народним депутатом — то він вже опиняється не на своєму місці. І тоді тут відбувається дуже багато цікавого.

У мене є хата в селі, в Полтавській області, я знаю односельчан, вони — нормальні люди. Не такі, як ми, та насправді так і має бути. Якщо б їх перетягти в Київ, де б вони зробилися начальниками, ці мої симпатичні друзі тоді таки стануть жлобами.

Бо коли селянина пересаджують у міський ґрунт — із ним щось відбувається... і він вже не знає, хто він. От звідки ноги ростуть.

Той же Яник — якби він був завгаром, я б випив із ним «водкі» і ми обидва отримали б задоволення.

Зразу ж спадає на думку індійська система каст. Питання повисає в повітрі. У нас немає каст, крім касти жлобів. Якщо детально все розібрати, бачимо: касти управлінської еліти немає, касти воїнів — теж (ті ж самі жлоби без традицій і честі) і т. д. Залишаються шудри й ачхут, або нєпрікасаємиє, які і є ті ж самі жлоби і в нас сидять на жирних місцях. Тому ця вся ідеальна індійська хуйня нам не підходить.

Розмірковуючи так, приходиш до сумного висновку, що жлоби — практично всі. Крім тебе, твоїх друзів і друзів твоїх друзів.

Чи є цьому (жлобству) достойна альтернатива?

Жлоб — це істота з тваринними звичками, які мають відповідне походження...

Інстинкти — зазвичай дикі. Але зовсім без інстинктів — не можна. Бо від них залежить виживання. І тіло, і дух, й еволюція...

Але людина відрізняється від тварини тим, що є ще культурний шар. Він у всіх тоненький. Якщо пошкребти — в певних екстремальних ситуаціях — він зникає навіть. Присутність цього культурного шару — визначальна: або він є, або нема. Хоч він заважає, як атавізм, тим, у кого є.

Чому жлоб любить бухать? Тому що йому страшно залишитися наодинці зі своїми думками, яких у нього нема. Цей дискомфортний стан він глушить роботою, а після роботи — телевізором і водкою. А якщо телевізор зламався, а водка закінчилася, він відчуває, що наступає піздєц.

Жлобство в мистецтві —

для мене тісно межує з поняттям бездарності. Яскравий приклад — Нікас Сафронов. Навіть кітчем назвати те, що він робить, — не можна.

Тому що кітч — це стиль, це високе мистецтво.

Стиль не може бути хорошим або поганим. Він може подобатися або не подобатися, тому про нього тут не йдеться.

Тобто критерій простий: усе бездарне автоматично — жлобське. Тут ми впритул підбираємося до такої хуйні, як «гламур». Ця пошесть повзе і поширюється на країни третього світу, тобто і на нас також. Для неї тут ідеальний ґрунт.

Адже гламур — це глянець, «плакіровка», брехня, життя, якого насправді немає. Гламуру, по суті, тому й не існує. Це — те, чого нема, фальш.

По суті, гламур і є ідеал жлоба, і це природно. За своєю природою корявий жлоб тягнеться до всього прилизаного, протилежності притягуються: тепле-холодне, сухе-мокре, інь-янь...

Жлоб як клас

Карл Маркс у цій країні наїбнувся мідним тазом і його теорія не спрацювала.

Примітивно пояснити то можна так: є класи, бідні не люблять багатих, багаті — бідних. Оскільки ця країна специфічна, в тому що жлоби пронизують її наскрізь, то в ній усе по-іншому. Бо бідний жлоб і багатий жлоб — це одне і те ж, у них немає внутрішнього антагонізму. Інакше бідні жлоби не голосували б за багатих жлобів.

Адже бідний жлоб не може проголосувати за такого ж бідного інтелігента. Жлоб йому ближчий — це ж його каста. Причому бідний жлоб завжди хоче бути багатим жлобом.

Багатий жлоб відрізняється від бідного жлоба своєю спритністю. У тому нема нічого надскладного. Якщо ця країна побудована за принципом домінування жлобства, то жлобу тут легше зробити кар’єру. Тому тут відбулася дивна така хєрня з кастами.

Було б незле, якби зробити так — перевернути все, після чого жлоби не змогли б бути при владі. На жаль, така ідея — утопічна.

Розумні люди, їх, на жаль, одиниці, тут не мають жодного впливу, тому жлобство процвітає. Ось головний клас — жлоб, який береже свої цінності. Якщо так триватиме й надалі, то цій країні настане повний піздець.

Бо жлоби ні на що добре нездатні, зате люблять нагороди. Якась засуха, литвин і такі інші товариші — герої України, питання — в чому їхній героїзм? Їм потрібне підтвердження власної значущості. Вони полюбляють різні бранзулєткі, посади, тітули. Їхня заповітна мрія