Читати книгу - "Ярино, вогнику мій"

– Ільназ-султані просила мене прилаштувати тебе в один із будинків розпусти в Кефе, – безсовісно збрехав Ферхат. – Тож доведеться відправити тебе туди. Гадаю, там ти матимеш чимало шанувальників, якщо тобі вистачило спритності зачарувати мурзу, – єхидно промовив він.

– Я прошу тебе в ім’я твого Аллаха, ефенді, – вигукнула Ярина, вжахнувшись, – не прирікай мене на таку ганьбу! Краще поверни мене Аязові – він щедро нагородить тебе!

– Ні. Я не можу відмовити султані, адже вона так просила мене про це, – брехав Ферхат, байдуже дивлячись, як на очі Ярини навертаються сльози, як вона намагається стримати їх, але не може, і вони струмком течуть по її щоках. – Але я можу передумати! – і замовк, задоволено спостерігаючи, як зразу ж у її заплаканих очах засвітилася надія. – Я бачу, що ти совісна і не позбавлена доброчесності, якщо тебе лякає така доля. Тому поки поживеш у гаремі, а я придивлюся до тебе – може, султані помилилася. Тільки добре запам’ятай, Ярино, що у будь-який момент я можу відправити тебе до борделю! Тому не смій базікати зайвого про себе і слухайся мене, інакше не мине й години, як я позбудуся тебе. Зрозуміла? А тепер іди!

Ферхат покликав євнуха і наказав йому відвести Ярину в приміщення, де жили служниці, а з наступного дня відправити працювати у пральню. Сидячи в самоті, Ярина потроху заспокоювалася. Але потім замислилася над вчинком євнуха. «Щось не віриться, що він справді мене пожалів. По ньому видно, що він останній негідник і чхати хотів на Ільназ! Треба трохи обжитися тут, а потім спробувати дати знати про себе Аязові. Але ж він поїхав воювати і Бог знає, коли повернеться. А раптом не повернеться? О Боже! Убережи Аяза від смерті!» – міркувала Ярина, з гіркотою усвідомлюючи, що просить Бога за того, чий народ – споконвічний ворог її народу.

«Ніколи не збагнеш промисел Божий – Аяз давно перестав бути для мене господарем? Але я ж не одна така! Адже чимало моїх співвітчизників, потрапивши в рабство, знаходять у своїх господарях споріднені душі, а деякі нову сім’ю. І невже треба ненавидіти один одного через віру або походження, коли багато людей ставлять людяність вище релігії і звичаїв?!» – міркувала дівчина над складним питанням рабства.

Ввечері повернулися рабині-служниці і, побачивши небідно одягнену дівчину, здивувалися і запитали, хто вона і чому тут. Яринка пояснила їм, що її прислали в гарем як подарунок і Ферхат відправив її працювати у пральню. Служниці поспівчували їй і полаяли євнуха, оскільки він зумів кожній із них чимось дошкулити, та покликали її вечеряти.

Потяглися дні Ярининого життя в гаремі. Узагалі дівчина вважала, що гарем заповнений наложницями, і здивувалася, дізнавшись, що тут наложниць небагато – у гаремі, окрім дружини хана Ісляма,[53] проживала вся жіноча половина сімейства Ґераїв. Ще тут жили дівчатка-сироти, яких узяла на виховання ана-беїм[54] Латіфа-султані, рідна сестра хана. Доньки татарської знаті теж були частими гостями в гаремі, а деякі жили постійно, навчаючись грамоти, музики, танців, манер і етикету, їх також учили розуміти аяти Корану.

Придивляючись до гаремного життя, Ярина зрозуміла, що це окремий закритий світ зі своїм укладом, звичаями і правилами. Але її життя було схоже на тюремне ув’язнення – служницям, на відміну від султанш, заборонялося виходити з гарему.

Ярині стало нелегко – пральня справді була пеклом, бо мешканці палацу відзначалися великою охайністю, тому потік брудної білизни ніколи не вичерпувався, і пралі працювали, не розгинаючи спин. Дівчина не звикла до такої важкої та безперервної праці і спочатку падала з ніг від утоми.

Але бунтівний характер Ярини брав своє: трохи освоївшись у гаремі, вона домовилася з одним євнухом, щоб той переправив листа від неї Аязові або його батькові, розраховуючи, що бей не залишить її в біді. А як плату пообіцяла свої золоті сережки, подаровані Аязом. Але євнух усе розповів Ферхатові. Той карати Ярину не став, а дуже насварив її і відібрав у неї всі цінності – і злощасні сережки, і два срібні браслети, теж подаровані Аязом, і навіть натільний хрестик. Щоправда, погребував подарованою Данилом ладанкою.

Після цього Яринка опинилася на межі відчаю: утекти з гарему без сторонньої допомоги було неможливо, а де зараз Аяз, чи живий він, вона не знала – уже настав жовтень, а ханське військо досі не повернулося. Але глибоко в душі жевріла надія на Господа, який її ніколи не залишав, і всяке її нещастя закінчувалося якщо не благополучно, то стерпно. «Моя віра – це все, що в мене тепер залишилося», – думала дівчина.

Одного разу Ярина допізна затрималася у пральні. А скінчивши роботу, присіла відпочити на лавочку і подивилася на свої руки – від безперервного прання шкіра на них загрубіла і потріскалася. Ці тріщини нестерпно свербіли і кровоточили. Дівчина пробувала змащувати їх олією, яку випросила в одного з євнухів, але це не допомагало. «Що мені з ними робити далі?» – думала вона, дивлячись на свої зранені руки, і гірко зітхнула.

– Болять? – пролунав голос. Піднявши очі, дівчина побачила Сіразі-агу, який був другим за наділеною владою євнухом у гаремі. Від своїх товаришок Ярина знала, що Сіразі – суперник Ферхата, бо мріє про посаду кизлар-агаси. І це суперництво частенько породжувало такі інтриги, які за розмахом не поступалися інтригам при дворі османського султана. Тому дівчина насторожилася, не чекаючи від нього добра.

Євнух помітив її настороженість, усміхнувся і підійшов ближче. Сіразі мав улесливі манери, хитрий вираз обличчя і вічно посміхався гидотною, солодкавою посмішкою. А ще був неймовірно гладкий, мучився від задишки і постійно вдягався в яскраві халати або каптани, які, заради справедливості слід сказати, підбирав зі смаком. Євнух підсунув ще одну низеньку лавочку і важко сів на неї поруч із дівчиною. А потім м’яко взяв Яринину руку в свої.