Читати книгу - "Інґа"

Роками редактор Washington Times-Herald Френк Уолдроп розмірковував, хто ж розказав Пейдж Гайдкопер про фото з підписом, що Інґа — «головний рекламний агент нацистів у Данії». Завдяки запиту, зробленому за законом про вільний доступ до інформації, у 1970 році він з’ясував, що цією особою виявився Чарлз Летін — працівник відділу матеріально-технічного забезпечення Times-Herald, чия робота полягала в обізнаності, скільки коштує газетний папір або «скільки шарів туалетного паперу в рулоні», — додавав Уолдроп{492}. Що він там робив, порпаючись у вирізках зі старих номерів і переказуючи знайдені пікантні подробиці журналістам та іншим колегам?

Уолдроп дізнався, що Летін разом із двома іншими працівниками Times-Herald був доносителем ФБР. «Чорт забирай, бачите, які вони винахідливі! — вигукнув він. — П’ять балів Гуверу. Вони все обставили — ця «третя людина» підкинула Пейдж Гайдкопер новину, щоб почати плутанину, переслідування, щось там ще»{493}.

Тоді в Уолдропа сяйнула думка, що Летін та інші інформатори в Times-Herald наглядали не лише за Інґою, а й за ним та рештою топ-менеджменту. Це його приголомшило. Він знав, що до газети уважно придивляються через її ізоляціоністські та антиурядові погляди, але редакція видання завжди твердо і з ентузіазмом підтримувала роботу ФБР.

Гнів Уолдропа на таке порушення його громадянських прав смішний, бо він сам був доносителем ФБР. Він постійно давав Бюро корисну інформацію, переважно про можливі порушення законодавства про наркотики, рекет та про інші «юридичні» питання{494}. Та за Інґою він теж стежив. У грудні 1942 року Уолдроп скаже агенту ФБР, що «ніколи не був певний стосовно Інґи», тому після інциденту із Гайдкопер надавав «регулярні зауваги» про неї заступнику директора ФБР Едварду Е. Темму. Виправдовувався, що така співпраця суттєво йшла на користь Інґи. ФБР він заявив, що «у разі її невинуватості просить про її захист, а якщо ж вона винна, то хай захищають газету; так можна буде сказати, що ніколи не було випадку, коли б редакція не передавала всю інформацію до Бюро»{495}.

Інґу така відсутність довіри «сера Френсіса», як вона називала Уолдропа, не здивувала. Вона ніколи не пояснювала (крім звичайних нарікань працівника на шефа), чому їй не подобався Уолдроп. Напевно, відчувала, що він не довіряє їй. Зазвичай Інґа продовжувала підтримувати контакти із давніми друзями та знайомими, а її нелюбов до Уолдропа підкреслює той факт, що після звільнення з Times-Herald вона ніколи з ним більше не спілкувалася{496}.

Та, напевно, Інґу здивувало б, якби вона дізналася, що косметична магнатка Елізабет Арден теж запропонувала доносити на неї у ФБР, особливо з огляду на те, що контакти тої з Інґою обмежувалися кількома короткими листами і 15-хвилинною співбесідою навесні 1940 року. А втім, Арден не забула про Інґу, яку тепер вважала «прихильницею нацистів»{497}.

Хоч Арден і не порозумілася з нею під час їхньої короткої зустрічі, людиною, яка, ймовірно, почала підозрювати її, став сам Джон Едґар Гувер. Арден згадувала, що Гувер якось спитав її (за невідомих обставин), чи їй що-небудь відомо про Інґу. 17 грудня 1941 року вона подзвонила шефові ФБР, але позаяк того не виявилося в офісі, залишила повідомлення: «Аксель Веннер-Ґрен намагається тиском влаштувати на посаду одну жінку. На цій посаді вона матиме всі можливості підглядати і шкодити міс Арден, створюючи “прекрасні неприємності”, — додала вона. — Містер Гувер знає, про кого йдеться»{498}.

Наступного дня Арден поїхала у Вашинґтон, щоб віддати ФБР копії її листування з Інґою та Марґеріт Веннер-Ґрен. Гувера знову не було, тож Арден зустрілася з помічником директора — Персі Фоксуортом, який потім доклав шефові, що вона запропонувала робити набагато більше, ніж просто інформувати про Інґу. «Як вам відомо, Арден має мережу салонів краси, тож якщо раптом нас цікавитиме певна жінка, вона особисто з’ясує, чи та є її клієнткою, і якщо так, то повідомить нам все, що ця відвідувачка говоритиме під час процедур», — доповідав Фоксуорт{499}.

Невідомо, чому Арден звернулася до ФБР, коли від її зустрічі з Інґою минуло так багато часу. Немає і відомостей про те, що вона додатково зв’язувалася з нею після тієї короткої співбесіди в Нью-Йорку. Мабуть, вона почула нові плітки, що незабаром Акселя Веннер-Ґрена занесуть до урядового «чорного списку» як ймовірного нацистського агента, і побоювалася, що минула дружба із Марґеріт може зруйнувати її власну репутацію — і бізнес.

Сьогодні такі доноси косметологів про все почуте в салонах краси, де надзвичайно любили потеревенити, виглядають напрочуд огидними, але на початку Другої світової війни багато хто вважав, що доносити — означає бути патріотом. Люди на кшталт Арден чи Летіна, які зголосилися повідомляти про своїх колег, клієнтів, сусідів чи друзів, не робили нічого всупереч бажанням президента Франкліна Рузвельта, який особисто зацікавився справою Інґи.

Жодна державна установа в американській історії ніколи так не ототожнювалася із однією людиною, як ФБР з Джоном Едґаром Гувером{500}. Цілих 48 років, від дня його призначення директором Бюро