Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

«Все добре», — сповіщав Андро.

Це була перша й остання звістка від нього.

— Де могла загинути експедиція? На яких широтах її шукати? Куди відряджати рятувальні експедиції? — з такими питаннями зверталися до Нансена, але й він не міг відповісти на них.

— Якщо сіли щасливо, то, може, їм пощастить дістатися по дрейфуючих крижинах до Шпіцбергена або ж, як мені, до Землі Франца-Йосифа, — пояснював Нансен. — Вони можуть повернутися за рік, а то й за два. Якщо, повторюю, сіли щасливо. Якщо ж ні…

Один за одним минали роки — про експедицію Андре не було ніяких вістей. Потім настало забуття. Громадськість почали хвилювати нові полярні експедиції, нові перемоги людини над морем та льодом. І нові трагедії. Світ поволі забув про загадкове зникнення шведської арктичної експедиції. Так минуло тридцять три роки. Аж нарешті влітку 1930 року моряки з норвезького корабля «Братвог» на одному з островів Шпіцбергена знайшли випадково останки загиблих, човен, зброю, амуніцію і запліснявілий щоденник подорожі, по якому вдалося відтворити день за днем трагічну історію перших полярних аеронавтів.

«Біле шаленство» — це не тільки Арктика. 1898 року молодий норвезький природознавець Сарстен Борхгревінк наважився перезимувати на березі Антарктиди. Він перший в історії досяг невідомого таємничого континенту і перший, через кілька років знову вирушивши туди, провів полярну ніч у льодах Шостого континенту.

Розгарячкований Свердруп надсилав Нансенові лист за листом. «Фрітьофе, — писав він, — не забудь, що ти обіцяв узяти мене з собою на Південний полюс. Уже, либонь, настав наш час!»

Нансен не одразу відповів приятелеві, але його погляд дедалі частіше й довше затримувався на великій стінній карті. Там, посеред блакиті трьох океанів — Атлантичного, Індійського і Тихого, — пунктирна хвиляста лінія незвіданих іще берегів окреслювала величезну білу пляму — Антарктиду. Далекий, неприступний, таємничий материк, захищений бастіонами грізних льодових гір. Остання незаповнена сторінка в історії пізнання Землі. Людина нічого як слід про нього не знала. Все тут ще треба було відкривати. Біла пляма на південному краю світу, мов магніт, притягувала Нансена. Хоча б Єва не відгадала його намірів. Чи вона не заперечить цього разу проти розлуки? І так уже досить настраждалася.

У міжнародні гонки, найвищою ставкою яких був Північний полюс, тоді все ще не здобутий, втягувалися нові й нові учасники. На пальму перемоги в історії освоєння Арктики спокусилися й італійці. Новачки добре знають, до кого звернутися за порадою і опікою. Як твердив їхній керівник Луїджі Амедео ді Савойя Абруцці, Нансен так перейнявся справами цієї експедиції, ніби сам мав брати у ній участь. За його порадою герцог купив у старого шкіпера мисливське судно «Язон», на якому Фрітьоф колись доплив до східних берегів Гренландії. Після того, як талановитий Арчер Коллін перебудував і вдосконалив судно на своїй верфі, воно дістало назву «Стелла Поляре» («Північна зірка»). Нансен піклувався усіма подробицями оснащення. Він сам зробив ескізи саней, човнів, каяків і навіть чобіт та одягу, ще раз переживаючи радість приготування до битви з Арктикою. Цим клопотам він присвятив більш як півроку свого цінного часу.

Полярна ніч 1899–1900 років застала експедицію герцога Абруцці біля берегів острова Рудольфа архіпелагу Землі Франца-Йосифа. Зимування в глибині Арктики добряче далося взнаки італійцям, що важко переносили морози і довготривалу темряву. Влітку в піший похід до полюса вирушили три чоловіка на чолі з капітаном Каньї. За порадою Нансена, «полюсну» групу звільнили від найвиснажливішої роботи. Дві інші, допоміжні, ідучи попереду, торували і позначали трасу, закладаючи серед льодів продовольчі склади. Одна з цих груп щасливо повернулася на судно. Друга пропала безвісти. Після багатьох тяжких переходів капітан Каньї вирішив вернутися з-під вісімдесят шостого градуса тридцять четвертої мінути північної широти, відмовившись од наміру досягти Північного полюса. Він, як і Нансен, хотів вийти живим з білого пекла.

«Ми й так здобули велику перемогу, — занотував Каньї у щоденнику подорожі, — на двадцять миль побили рекорд Нансена, найвидатнішого полярника нашого часу». А пізніше з болем писав у своїх спогадах: «…Настане зрештою день, коли хтось здобуде перемогу над тими негостинними, ворожими крижаними просторами… Хтось помститься за жертви і людські життя, погублені в страшних стражданнях на віковому, жорстокому бойовищі».

Нансен гаряче, від усього серця вітав Каньї після його повернення. Ніхто так, як він, не міг зрозуміти, ціною яких жертв італійський полярник здобув свого нелегку звитягу.

— Татусю, в салоні чекає на тебе якийсь милий чоловік.

Фрітьоф ніжно поглянув на виразне дитяче личко. Погладив густе, пшеничного кольору волосся.

— А звідки ти знаєш, що він милий?

— Тільки-но я ввійшла до кімнати, він зірвався з крісла, гречно вклонився мені, а потім довго розмовляв зі мною. Іди, він уже давно прийшов.

Семирічна Лів навіть не знала, з яким сердечним трепетом цей незнайомий ждав великого Нансена.

— Вітаю вас. Чим можу бути корисним?

Енергійне, продовгувате обличчя з орлиним носом, бистрий погляд глибоко посаджених, дуже ясних очей видалися професорові напрочуд знайомими. Але він ніяк не міг пригадати, звідки знає цього молодика.

— Руал Амундсен. Моє прізвище, напевно, не багато вам говорить… — почав скромно гість.

— Якраз навпаки. Це ж ви той єдиний норвежець, який разом з Жерлашем де Гомері[10] провів полярну ніч на «Бельжіці» біля берегів Антарктиди. Видно, тяжке було те вимушене зимування. На сімдесят першому градусі південної широти, всього за дев'ятнадцять градусів від Південного полюса. Як то я не пам'ятав би? Вам можна тільки позаздрити.