Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

Святкування ювілею нашої градоначальниці відбувалося у найкращому готельно-ресторанному комплексі міста ( як було написано на вивісці цього закладу). Насправді, найкращий був і єдиним, бо кількість жителів "залишеного" містечка аж ніяк не сприяла особливому процвітанню об'єктів розважальної сфери. Ні, брешу, було тут ще кілька пивничок, так званих "генделиків", де проводили свій вільний час демократичні верстви населення.

Проте місцева еліта незмінно тусувалася саме в цьому ресторанчику з пікантною назвою "Кабаре".

Якщо брати до уваги той факт, що на другому поверсі кам'яної споруди, стилізованої під середньовічний замок, знаходилися готельні номери,  то в місті "Кабаре" ще величали борделем. Бо ж кому потрібен той готель, якщо повно вільних квартир — обирай собі будь-яку і живи,?

Втім, мене особливості функціонування "Кабаре" (що, за чутками, належало самій Орисі) не дуже хвилювали. Я все ще не оговталася після пережитого у Таниній квартирі шоку, і, як часто буває в таких післястресових ситуаціях, мене огорнула якась апатія.

Я слухняно виконувала усі настанови, які перед початком банкету дав мені Макс ( за стіл з чужими не сідати, навіть, якщо пропонуватимуть; у бесіди на сторонні теми ні з ким не заходити; незручних питань не задавати; під час інтерв'ю поцікавитися в ювілярки її  агітаційною програмою, бо ж у жовтні, як і в "великому світі", тут мали бути місцеві вибори). Втім, ніхто особливо не сумнівався в тому, що Орися на цих перегонах отримає впевнену перемогу, тому що сильних конкурентів вона не мала). 

— Чекай, а звідки ти знаєш, що відбувається у "великому світі"? — здивувалася я.

 — Люди звідти приходять, новини приносять, — було видно, що Макс не бажає детально обговорювати цю тему. Та й часу для теревенів у нас було  обмаль.

***

Більшу частину гостей, запрошених на банкет, я не знала. Хіба що побачила кілька знайомих облич працівників ратуші, з якими доводилося пересікатися, бо ж ми працювали в одному приміщенні. А ще — як же без нього — був тут і начальник поліції, котрий час від часу на мене пильно поглядав, немов нагадуючи про те, щоб зайвого не базікала.

Та, навчена гірким досвідом, я й без того тримала язик за зубами. Макс фільмував "урочисту частину" дійства, коли пані мер приймала вітання від різних високопосадовців міста вкупі з цінними подарунками. Далі всі посідали за столи та почали дегустувати різні наїдки та напої, а тим часом їх розважали артисти з місцевої самодіяльності. Ми ж з Максом притулилися в кутку за вільним столиком, очікуючи, поки в застіллі настане пауза та можна буде поспілкуватися з винуватицею свята ( бо ми ж пам'ятали, що нам замовили сюжет  про вибори). А там можна буде брати ноги в руки та забиратися звідси. 

Чесно кажучи, мені дуже хотілося, щоб ця мить настала якнайскоріше.

І не тільки через пафосні та нещирі промови поважних гостей, від яких у мене аж оскоминою зуби зводило. Ще було щось таке, що викликало тривогу і бажання увесь час озирнутися. Неначе хтось слідкував за мною. Не могла позбутися цього відчуття, хоча й списувала його на власні нерви, що занадто розгулялися. Ну кому я була тут цікава — скромна "сіра мишка" в закритій сукні та з гладенько зачесаним волоссям — коли навколо красувалося стільки яскравих і стильно одягнених жінок. 

І все ж, одного разу я таки  помітила людину, що за мною спостерігала. Це був чоловік років тридцяти, звичайної зовнішності, пройшла б повз нього по вулиці — то й не запам'ятала, який із себе. Тут, правда, відзначила, що на ньому дорогий костюм — отже, якийсь "бос" місцевого розливу. Глянула — і відвернулася. Потім через кілька хвилин знову кинула погляд у той бік — і  — це вже не було випадковістю — він продовжував витріщатися на мене. Аж захотілося показати язика чи викинути ще якусь дурницю, але, звичайно, я не стала цього робити.

Коли повернувся Макс, якого покликав був якийсь знайомий, я тихо спитала його:

 — А хто той хлопець у сірому костюмі, що сидить поруч із іменинницею?

— А, то така собі місцева "темна конячка", — гмикнув він, — Орися всюди тягає його за собою і величає його своїм юридичним консультантом, хоча я сумніваюся, що він взагалі щось тямить у законодавстві. Але тут у нас ще ті закони. Як кажуть, без ста грамів не розберешся… Та ти, мабуть, і сама зрозуміла, коли з доблесною поліцією поспілкувалася. 

— Та зрозуміла… — погодилася я.

 — А чому цей тип тебе так зацікавив?  — Макс уважно поглянув мені в очі. — Він тебе зачіпав якось?

— Ні, з чого ти взяв?

— Просто він дуже ласий до дівчат, а ті теж іноді"клюють" на дорогу обгортку. Але насправді він звичайний альфонс, живе з нашою головихою, от звідки  і всі його привілеї. Тому тримайся від нього подалі!

 — Ото ще, треба він мені, — я знизала плечима. Однак протягом урочистостей іще не раз ловила на собі неприємний, масний погляд незнайомця, імені якого навіть не знала.

Тому коли ми, нарешті, покінчили з інтерв'ю та вийшли з "Кабаре", де підпилі гості вже витанцьовували під веселу музику, я полегшено зітхнула.

 — Добре, на сьогодні можеш бути вільна, — сказав Макс. — Дійдеш сама додому, тут недалеко. Бо в мене справи.

Я раптом згадала той блокнот, у який випадково зазирнула на річці. Було там сьогоднішнє число біля якихось ініціалів чи ні? Хіба ж уже згадаєш? І що те все може означати? А раптом уже завтра в місті знайдуть іще одну мертву дівчину?

 — Чому ти так на мене дивишся? — Макс посміхнувся. — Немовби побачила, що в мене раптом роги виросли…

— Я просто задумалася про своє… — таки не вмію я приховувати  емоції, вони всі написані в мене на обличчі.

 — ЛІно, не думай багато, подивися якесь кіно чи музику послухай. І будь ласка, тримайся подалі від чоловіків.

 — Від усіх-усіх чоловіків? — насмішкувато спитала я.

Проте він не підтримав мого жартівливого тону.

— Краще —  від усіх.

— А що, на мене теж можуть напасти? — я сама не знаю, як у мене вирвалися ці слова. Ладна була по губах себе вдарити за те, що не втрималася. Для чого я його провокую? Якщо то він...