Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

— Не говори дурниць, — він махнув рукою — Все, до завтра!

***

Я прийшла додому, прийняла душ і вляглася на диван із книжкою . Знайшла у маминій шафці роман, який дуже любила, коли була підлітком — "Ті, що співають у терні". Проте зосередитися на читанні не вдавалося, бо я увесь час поверталася думками до подій сьогоднішнього дня. Усе і всі здавалися мені підозрілими, кожна дрібниця змушувала озиратися і шукати таємних недоброзичливців. Так і параноїком можна стати, Лінко!

Різко пролунав сигнал телефона, так що я аж здригнулася і впустила книжку на підлогу.

"Не буду брати слухавку", — подумала.

Але телефон дзвонив, аж розривався, видно, абонент на тому боці дроту знову й знову набирав мій номер.

" Може, це Макс? Раптом щось сталося?"

Я сама незчулася, як опинилась поряд із телефонним апаратом.

 — Алло! Максе?

У трубці щось зашелестіло, зашуміло, і нарешті крізь поміхи прорвався зовсім не Максів голос.

 — Ну що, моя люба? Як минуло вчорашнє побачення? Чи гарний той твій Макс у ліжку?

— Юро, якщо ти не припиниш, я зараз натисну на "відбій"!

 — Ну добре, я пожартував, — засміявся він. — Я ж знаю, що нічого між вами не було.

 — Звідки ти знаєш?

 — Бо ти кохаєш тільки мене, хоч і не признаєшся в цьому!

Він як був самовпевненим йолопом у "великому" світі, так само  залишився ним і тут.

— А якщо припустити, що я тебе вже розлюбила? — втомлено спитала я. — Що тоді?

 — Тоді нічого не поробиш, я ж тебе силою не триматиму. Тільки давай хоч раз зустрінемося, а то все по телефону й по телефону, немов ті школярі…

Він до того набрид мені, що я вирішила— добре, якщо Юра так горить бажанням почути у вічі, що я більше нічого до нього не відчуваю і прошу залишити мене в спокої — то так тому й бути. Прийшла пора розставити всі крапки над "і".

Бо, може, й справді, у мене з Максом нічого не виходить через те, що я досі не відпустила це своє давнє, що останнім часом стало схоже на невиліковного хворого, почуття…

 — Добре, — сказала я. — Якщо пообіцяєш після цієї зустрічі назавжди залишити мене в спокої. Я втомилася від твоїх вічних емоційних "гойдалок", цієї брехні… Хочу розслабитися і жити лише для себе.

— Ти завжди була егоїсткою, — смутним голосом промовив він.

— Юро, не заривайся, бо я ще можу й передумати…

— Ну добре, добре, — він кашлянув. — Давай зустрінемося завтра о сьомій вечора у парку біля річки.

Знову той парк… Мабуть, він не випадково вибрав це місце для зустрічі, пам'ятав, чим закінчилося наше з ним останнє там побачення. 

Я на мить пригадала, як тоді повірила, що у нас все зміниться на краще, що ми зможемо почати нове життя… Ні, цього разу я вже не буду настільки наївною…

 — Біля великої клумби з трояндами, — продовжував Юра.

 — Добре, — нетерпляче сказала я. — Але це буде наша остання зустріч.

— Що ж, усе залежить від тебе, моя люба…

Оце ось "моя люба"... Юра ніколи раніше так не казав. Він називав мене просто Ліною, або Лінчиком. А тепер з'явилося щось новеньке. Втім, яка різниця. Завтра ми назавжди розпрощаємося, і йому більше не доведеться звертатися до мене ні "люба", ні будь-яким іншим чином...