Читати книгу - "Грона гніву"

чи кого він за себе поставив. От поживи в наметі на узбіччі, біля канави, а поряд — п’ятдесят сімей, як твоя. Зазирне він до вашого намету, аби побачити, чи є вам що їсти. Як нема — спитає: «Хочеш роботу?» Ти скажеш: «Авжеж, містере. Звісно, за все вдячний буду». А він скаже: «Я тебе наймаю». Ти спитаєш: «Коли мені починати?» І він скаже, куди приходити, коли, а потім піде собі. Може, йому треба тільки двісті робітників, а скаже, що п’ятсот треба, а ці ще іншим передадуть. Приїдеш ти — а там уже тисяча стоїть. Оцей каже: «Плачу двадцять центів за годину». І десь половина піде. Але душ п’ятсот усе одно лишаться. І вони страшенно голодні, гаруватимуть — лише за сухий хліб. Ну, оцей контракт примушує укласти — персики збирати чи там бавовну. Розумієте? Чим більше він робітників візьме, особливо голодних, тим менше платитиме. Навіть з дітьми візьме, як може, атож... але... казав же, не хочу вас засмучувати.— Коло облич холодно подивилося на нього. Очі перевіряли його слова. Обірваний чоловік знітився.— Казав же: не хочу засмучувати — а от засмучую. Поїдеш ти. Ніколи назад не вернеш.

На ґанок спала тиша, і ліхтар сичав, а навкруги нього в світляному колі танок метеликів крутився і робив піруети. Обірваний чоловік нервово провадив:

— Скажу тобі, що робити, коли зустрінешся з отим містером і той роботу дасть. Я тобі скажу. Вимагай від нього обіцянки, що він заплатить. Вимагай його розписатися, що він платитиме. Вимагай, за барки бери. Скажу тобі: інакше надурять, як й інших, як так не вчиниш.

Хазяїн гойднувся вперед у своєму кріслі, щоб краще роздивитись обірваного брудного чоловіка. Власник почухав зарослі сивим волоссям груди. І тоді суворо спитав:

— А ти певен, що ти не один з оцих заколотників? Ти певен, що ти не аферист?

І обірваний чоловік вигукнув:

— Богом клянуся, ні!

— Багато таких розвелося,— сказав хазяїн.— Нишпорять по всіх усюдах, людей скаламучують, з розуму зводять. Пронири. Багато таких. Настане час, коли ми всіх оцих порушників до порядку притягнемо. З країни депортуємо. Людина працювати хоче, то й чудово. Не хоче — то й чорт з нею. Не дозволимо нас підбурювати.

Обірваний чоловік випростався.

— Намагався, люди, вам розказати,— мовив він.— Рік там був і все те бачив. Двоє діточок у мене померло, дружина померла, і бачив я те все. Але не можу розказати. Мав знати, що так буде. Але ніхто мені не казав — жоден. Не можу вам розказати, як малеча моя в наметі з розпухлими животами лежала — ну скелети, шкірою обтягнуті, і скиглили діточки, як щенята, а мені треба на роботу було бігти — і гарувати за шеляги ламані, не за зарплату! — кричав він.— Ісусе Христе, просто за чашку борошна і ложку свинячого сала. Потім слідчий прийшов. «Померли від серцевої недостатності»,— сказав. У папері щось там черкнув. Мороз по шкірі брав, як вони лежали, а животи в них стирчали, як у свині сечовий міхур.

Довкола запала тиша, і всі слухали роззявивши роти. Чоловіки ледь дихали й дивилися на мовця.

Обірваний чоловік озирнувся на коло, а потім розвернувся і швидко попрямував у темряву. Морок поглинув його, але звуки ще довго відлунювали — кроки по дорозі; по шосе проїхала машина, і світло її фар вихопило постать обірваного чоловіка, який човгав уздовж шляху, опустивши голову і засунувши руки до кишень чорного пальта.

Чоловікам стало тривожно. Один сказав:

— Ну... вже пізно. Спати пора.

— Точно без клепки,— сказав власник.— Зараз на дорогах стільки вар’ятів вештається.

І замовк. І загойдався в кріслі спиною до стіни, і знову почухав у вирізі сорочки.

— Піду з мамою хвильку переговорю,— сказав Том,— а потім поїдемо.

Джоуди відійшли.

— Хай він і вигадував,— мовив батько,— але ж і правду цей казав?

— Ні, не брехав він, бачу,— озвався проповідник.— Істину казав. Нічо’ не збрехав.

— А для нас? — наполягав Том.— Для нас це істина?

— Не знаю,— сказав Кейсі.

— Не знаю,— сказав батько.

Вони пішли до намету (брезент був напнутий на мотузку). Усередині було темно і тихо. Коли вони наблизилися, біля входу заворушилася сіра маса, устала людська постать. Назустріч їм вийшла мати.

— Усі сплять,— сказала вона.— Бабця нарешті задрімала.

Потім вона побачила Тома.

— Як ти сюди дістався? — тривожно спитала вона.— У тебе не було неприємностей?

— Полагодив машину,— відповів Том.— Готові їхати, коли решта захоче.

— Дякуймо Господу милосердному за це,— сказала мати.— У мене просто душа була не на місці. Скоріше б дістатися туди, де рясно і зелено. Дістатися б туди якнайшвидше.

Батько відкашлявся й почав:

— Тут один розказував...

Том смикнув його за руку:

— Кумедні речі розповідав,— сказав Том.— Каже, на дорозі людей сила-силенна.

Мати вдивлялася в темряву поверх їхніх голів. У наметі спляча Руті бухикнула і пирхнула.

— Я їх вимила,— сказала мати.— Нарешті води достатньо було. І для вас, хлопці, ковші лишила, аби помитися. У дорозі ж чистоти не зберегти.

— Усі є? — спитав батько.

— Усі, крім Конні й Ружі. Вони пішли просто неба спати. Кажуть, у наметі нема чим дихати.

Батько буркітливо зауважив:

— Ружа щось дедалі більше вередує, просто маніжна панянка.

— Це ж у неї первісток,— мовила мати.— І вона, і Конні просто як курка над яйцем трусяться. Ти теж таким був.

— Ми зара поїдемо,— сказав Том.— З’їдемо з дороги десь неподалік. А ви за нами їдьте; якщо не стрінемося, дивіться. Праворуч тримайтеся.

— Ел лишиться?

— Так. Замість нього дядько Джон поїде. Добраніч, ма’.

Вони пішли через сплячий табір. Перед одним наметом уривчасто палахкотіло вогнище, і жінка стежила за чайником, готуючи ранній сніданок. Сильно відчувалися чудові пахощі квасолі.

— От якби скуштувати тарілку,— чемно сказав Том, минаючи жінку.

Господиня всміхнулася.

— Ще не готове, а от пізніше — запрошую,— мовила вона.— Удосвіта приходьте.

— Дякую, мем,— відповів Том.

Він з Кейсі та дядьком Джоном вийшов на ґанок. Хазяїн уже сидів у своєму кріслі, а ліхтар горів і чадів. Власник обернув голову, коли ці троє пройшли повз.

— Газу в ліхтарі бракує,— сказав Том.

— Ну, пора прикрити крамничку.

— Що, монети по півбакса по дорозі вже не котяться? — зауважив Том.

Ніжки стільця вдарили долівку.

— Ану годі заводитися. Знаю