Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

- Е… е… – заквакала я, намагаючись схопити ротом повітря. – Ти… ти що… купив мені кросівки? - Витріщивши очі, нарешті видавила я більш-менш складно.

Ваня лише знизав плечима. Наче це йому нічого не коштувало. Наче для нього це нікчемна справа. Начебто це нормально купувати для чужої людини такі дорогі, чорт забирай, речі!

- Ти… ти… ти збожеволів? - Заїкаючись видихнула я, дивлячись на нього на всі очі.

Він скривився, явно незадоволений моєю обуреною реакцією, і розвернувшись зайшов на кухню, прямуючи у бік вітальні. Я потупцяла слідом, роздмухуючись від праведного гніву, розгубленості, і, здається, навіть страху.

Що це таке? Як я маю на таке реагувати? Усміхнутися і подякувати? Взяти подарунок як ні в чому не бувало?

- Це ненормально. - Затараторила я. – Не можна дарувати такі подарунки! Не мені, точно... Я не можу їх прийняти, це дуже дорого. Та й взагалі… Ми навіть не друзі, ти не можеш мені таке дарувати…

- Чому? - Ваня різко зупинився і повернувся, так, що я від несподіванки врізалася носом у його груди.

- Мені нема чим відповісти. Нема чого дати натомість. - Відразу відповіла я, відступаючи на крок.

Ваня схилив голову в бік, звузив очі, дивлячись на мене з якоюсь дивною зацікавленістю. Начебто міркував над моєю останньою фразою. Начебто всерйоз думав про те, що я можу дати йому натомість. Потім махнув головою, ніби відганяючи від себе думки і незворушно кинув:

- Ти хотіла, щоб я навчив тебе бігати. У тому, що в тебе є, бігати не можна. Нового в найближчому майбутньому не з'явиться. Я вирішив питання. – заявив Ваня.

- Але це дуже дорого! - Вигукнула я.

- У мене була гарна знижка. - махнув рукою хлопець і додав. - Переодягайся і вперед. Перше тренування, - глянув на наручний годинник, - за п'ять хвилин.

- Але…

- Чекатиму тебе на вулиці. - Кинув через плече, вже відвернувшись і попрямував до виходу. Навіть не ставши слухати мої протести.

Залишившись одна, я плавно опустилася на стілець, наче розтанула. Розсіяно озирнулася на всі боки.

Боже. Що тут відбувається?

Він купив мені взуття? Подивився розмір. Пішов у магазин. І купив. Спеціально для мене. Для мене! Витратив гроші. Витратив сили. Час.

Заради чого? Навіщо?

З головою, що розпухала від думок, я піднялася і якось на автоматі пішла до своєї кімнати. Переодягатися.

Я мала відмовитися. Від подарунка та від цих «тренувань». Це було неправильно. Це було незрозуміло. Занадто стрімко. Не схоже на нього. Непередбачувано.

Але чорт забирай… як я могла відмовитися від усього цього і не побачити до чого це все врешті-решт приведе?