Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Ваня.

До моїх інструкцій Ліка підійшла з усією відповідальністю та серйозністю. Вона справді старалася, уважно слухала. Хоча при цьому уникала зорового контакту, залишаючись все ще настороженою і дещо збентеженою.

Її пильний напружений вигляд іншим разом порадував би мене. Але мені було невесело. Цей її костюм, що обтягує тіло, наче друга шкіра… Взагалі не до сміху, знаєте.

А ці її погляди крадькома. Вона дивиться, потім швидко відводить очі. Але щоразу я встигаю помітити в них щось... щось важливе. Глибоке, таке, що проникає в саме нутро, пестить, затягує м'яким туманом потягу.

Щось відбувалося між нами.

Щось відбувалося зі мною.

Все було зовсім не так, як з іншими дівчатами, з якими я просто проводив час. Все було не так, як з Кірою, в яку я колись був закоханий.

Все було начебто… значніше. Об'ємніше. Серйозніше.

І я гадки не мав як до цього ставитися. Як себе вести.

Мені здавалося, що я все роблю не так. Крок уперед, два – назад. Притяг на метр, відпустив на два. Ось як це відбувалося. І я не розумів, чому.

Вона, як і раніше, вважала мене дитиною, егоїстом, наркоманом і тому трималася на відстані? Чи це я сам, своїми руками, своїми діями, щоразу відштовхував її?

Щиро кажучи, я й сам уже не розумів, що саме від неї хочу. Потяг був очевидним, але тільки на ньому все не закінчувалося. Інакше звідки взятися б цьому дивному бажанню сподобається, догодити, порадувати? Та я у житті нікому не дарував подарунки просто так, без приводу. А тут ось, будь ласка – заморочився, купив.

Треную тепер.

І якщо вже зовсім відверто, здається мені, що ці тренування і даремно їй не здалися. А мені – тим паче. Але ми чомусь уперто продовжуємо робити свою справу: я інструктую, вона виконує. І ніби все просто, якби не відчайдушна напруга, що гула між нами.

- Не забувай про дихання. - Нагадую я дівчині, і вона відразу намагається поглибити подих.

Стежити одночасно за постановкою ніг та ритмом дихання важко, особливо новачкам, але вона старається. Ми біжимо в помірному ритмі, але моя права нога з незвички при кожному кроці віддає тупим болем у кожному суглобі.

Я закинув біг. Професійний і навіть любительський. Лікарі говорили, що мені корисно більше рухатися, корисно потроху навантажувати ногу, і, можливо, повернувшись до звичної для тіла діяльності, м'язи швидше відновляться. Але я не дослухався. Я ходив на реабілітаційні процедури, працював на тренажерах. Але про біг намагався навіть не згадувати. Я викреслив його зі свого життя.

Біг існував для мене у тій формі, яку я любив – з великими відстанями, важливими фінішами, перемогами, медалями. А це… те, що мені залишилося… ну просто глузування, плювок в обличчя.

Напевно, щось подібне відчуває птах, що втратив крила. Начебто в тебе було щось грандіозне, ти міг охопити собою весь світ, а тепер можеш тільки повзати по землі, як напівздохлий черв'як. Безкорисний. Жалюгідний. Втративший свій власний сенс.

- Повертай у бік будинку. - Кинув я дівчині, коли ігнорувати біль стало просто нестерпно.

- Добре. - Видихнула Ліка, здається, з полегшенням. Її обличчя вкрилося бісеринками поту, а волосся прилипло до чола. Вона виглядала втомленою і змученою, хоча ми пробігли не більше кількох кілометрів.

– Можеш перейти на швидкий крок. - Дозволив я дівчині.

Сам же, сповільнюючи ритм, очевидно, у якийсь момент якось не так поставив ногу. Я навіть здригнувся від різкого раптового болю, що пронизав коліно. Зупинився, зігнувся навпіл, потім зовсім опустився на землю.

Біль був такий, наче мені заново переламали ногу відразу в кількох місцях і розкришили кістки в пилюку. Я стиснув зуби до скрипу, щоб не застогнати. Обхопив коліно руками, сідаючи на землю.

- Що трапилося? - Ліка пробігши за інерцією ще кілька метрів, помітила мою відсутність і повернулася. Стурбовано зазирнувши мені в обличчя, схилилася з мене.

- Нічого. Коліно. - Крізь зуби, намагаючись не морщитись, видавив я.

- Дай подивлюсь.

– Ні. - скрикнув я, викидаючи руку, щоб зупинити її, але вона вже швидко опустилася навпочіпки і задерла штанину.

– О-о. - Рот округлився, на обличчі відразу з'явилася жалість.

Звичайне діло. Такий погляд.

Так само дивився Ігнат, Поліна, Кіра, і навіть Ігор, який взагалі-то мене недолюблював, варто було мені одягти плавки для басейну, або просто шорти у спекотний день. Варто мені показати світові знівечену кількома довгими шрамами ногу, як він відразу починав душити мене своїм жалем. У деяких місцях не вистачало м'язової тканини, та й сама нога була коротшою за ліву – я втратив півтора сантиметри кістки, лікарі зібрали її по шматочках. Виглядало це і в правду потворно і мерзенно. Якби побачив у когось щось подібне, я б теж пожалів бідолаху.

Але жалість на обличчі Ліки бачити було нестерпно. Я почував себе неповноцінним, жалюгідним. Хотілося зробити щось, щоб вона так не дивилася: відштовхнути її, відправити додому, нагрубити, та начхати що. Аби лише прибрати цей вираз з її обличчя.

- Набрякло так швидко. – тихо пробурмотіла Ліка, оглядаючи моє коліно. - Що потрібно зробити? Як тобі допомогти? Покласти холод?