Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

- Нічого. Скоро пройде. - Процідив я.

- Я принесу лід. - Швидко підвівшись, Ліка кинулася в бік будинку.

Я стиснув зуби ще сильніше - ще трохи і посиплються. Спробував підвестися, але нічого не вийшло. Я відчував себе жалюгідним і безпорадним. Хотілося просто просочитись крізь землю. І згнити там. Усвідомлювати себе таким безсилим було просто нестерпно.

Я лаяв себе, проклинав чортову ногу, і чортову несправедливість долі добрих п'ять хвилин, поки в полі зору знову не з'явилася Ліка.

Вона бігла, обхопивши руками і притиснувши до живота величезний пакет. Підбігши до мене, опустилася навколішки.

- Ти що, все з морозилки витягла? - пробурчав я, відвернувшись убік, щоб дівчина не помітила гримаси болю на моєму обличчі. Мені не хотілося виглядати ще більшим слабаком у її очах.

- Не все. - кинула Ліка, зосереджено розглядаючи мою ногу, потім почала виймати з пакета вміст. Коли її холодні пальці торкнулися ноги, я мало не здригнувся. - Давай, треба опустити її і я обкладу холодним. - Ліка зазирнула в мої очі, серйозна і сконцентрована, і лише вертикальна складка між брів видавала її спантеличеність і хвилювання.

Я слухняно випростав ногу, повільно, кривлячись і мало не скигливши від болю. Ліка підібгала губи, на обличчі з'явився співчутливий вираз, але одразу ж зник. Вона дістала з пакета дві пачки пельменів. Одну підклала під коліно, другу згори. З боків пристосувала по пачці заморожених овочів.

- Прямо гастро-свято. - пробурчав я, намагаючись за цим безглуздим коментарем приховати незручність.

Ліка злегка посміхнулася і витягла ноги, сідаючи зручніше, боком до мене, і продовжуючи утримувати пачки овочів, щоб конструкція не розвалилася.

- У тебе руки замерзнуть, - зауважив я, - давай я сам триматиму.

Я потягнувся до ноги, але Ліка відмахнулася.

- Нічого страшного. Не замерзнуть. Розслабся, відкинься назад, щоб нога рівно лежала. - Вона злегка штовхнула мене в плече, змушуючи відкинутися , і впертись руками в землю позаду себе.

Кілька хвилин вона мовчала, розглядаючи мою покалічену ногу, і періодично піднімаючи пачку пельменів, щоб перевірити припухлість. Холод зробив свою справу, біль трохи відступив, і я, відчувши полегшення, переключився на приємніші речі.

Дівчина сиділа дуже близько, і я за бажанням знову міг просто простягнути руку і торкнутися. Обличчя. Волосся. Підняти за підборіддя. Зазирнути у вічі. Але я нічого цього, звісно, не робив. Просто сидів і роздивлявся довгі пухнасті вії, що кидали тіні на гострі вилиці. Губи, які вона від хвилювання, або просто від спраги, облизувала кожних десять секунд. І ці її губи... Вони так вабили.

Я хотів поцілувати її. Дуже хотів. І мені достатньо було зробити один рух, і я б захопив її губи в поцілунку. Глибокому. Сильному.

Як би вона відреагувала? Відповіла б? Відштовхнула?..

- Як ти це пережив? - Тихий голос насилу пробирається в мозок.

Запитання. Про що це вона?

Господи, до чого це зараз? Якби ти знала, про що я думаю, уберегла б слова...

– Що? - Я не відразу розумію сенс питання, не відразу випливаю зі своїх болісних фантазій.

- Це дуже важко... мабуть. - Ліка піднімає очі, зустрічається зі мною поглядом. Я бачу в них біль, співчуття та підтримку, і від цього погляду нестерпно ниє у грудях.

Як ти це пережив. Просте запитання. Але воно ставить мене в глухий кут.

Дивно, але його ніхто не ставив мені його раніше. Так, люди співчувають, але ніхто з них навіть не думає спитати, а що я відчуваю. Чому вони співчувають.

І найогидніше, що кожен прагне дати пораду, навчити життя. Вони називають це підтримкою, хоча ніхто навіть близько не знає, як мені. Кожен намагається знайти потрібні, гарні слова з розряду "все буде добре", "треба жити далі", "треба взяти себе в руки". Але ніхто, ніхто не ставить запитань.

Я звик ігнорувати моралі брата, не помічати неприємних скорботних поглядів знайомих, і відвертих жалісливих поглядів колишніх друзів-спортсменів.

До питань я не звик.

Я не знав, що відповісти. Не хотів виглядати нікчемним слабаком, але й лицемірно храбритися було безглуздо. Як це я пережив? – А ніяк. Мене це зламало. Розмазало асфальтом, вивернуло на виворот. Я втратив себе. Я більше не існував у тому вигляді, в якому відчував себе сильним, успішним, значущим. Тепер я був порожньою загниваючою оболонкою, нездатною повернутися в минуле, і не здатною вмістити в себе щось нове, щось, що могло б надати життю нового сенсу.

Такою була б моя відповідь, чесна, щира. Але вголос я лише пробурмотів:

- Насилу. - І лячно відвів очі.

Почулося важке зітхання. Ліка трохи змінила позу, підігнувши під себе ногу, і оперлася рукою об землю, поруч із моїм стегном, другою рукою продовжуючи тримати пакети.

- Відновити повністю… не вийде? – долинув до мене боязкий голос дівчини.

– Ні. Не вийде. - обізвався я, повертаючись очима до її обличчя.

- Мені шкода, що це сталося з тобою. - Простягла дівчина з подихом.

І більше нічого не додала. Ніяких "але". Нічого зайвого.