Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

В принципі, я й сам збирався зануритися, тож нічого дивного в тому, що наші бажання збіглися. І я б із задоволенням приєднався до дівчини, тим більше, що повна відсутність одягу давала змогу поєднати задоволення від купання з… з іще одним задоволенням.

Але тиша, з якою Зориця залізла в озеро, і ця дивна нерухомість, були надто неправильні, насторожуючі. Не поводяться так молоді дівчата. Якщо вони не німі. А моя дружина вже точно німою не була. Та й ця напружена поза... Вона ніби чекала на когось. І цей хтось був там у воді.

Так що я мотнув головою, остаточно струшуючи напівсонний дурман і благодушний настрій, і перетворюватися став ще до того, як у центрі озера, з дна почало підніматися щось велике і темне.

Біля Зориці ми опинилися майже одночасно. Товща, хоч і прозорої, води не дозволяла чітко роздивитися того, що був під нею. Але це й не мало жодного значення. Ким би воно не було — це ворог.

Що й підтвердила пара довгих щупалець, які буквально вистрілили з води, націлені на дівчину.

Один із них я встиг перехопити. Вчепився двома руками, напружився і відірвав шматок. Друге — тим часом, захлеснуло Зорицю за стегна, одночасно притискаючи до них опущені руки дівчини, і потягло на глибину.

Швидко пересуватися у воді, навіть якщо вона лише по коліна, складно, а відлік йшов на секунди. Тому я не став гаяти час, а просто стрибнув уперед, намагаючись ухопити щупальце перед дівчиною.

Гепнув знатно, яку дрібнішу рибку і оглушити міг, але не монстра. Та я, власне, не розраховував. Головне було не дати йому Зорицю під воду затягти. У такому стані дівчина могла і захлинутися.

У цьому місці, де я схопився, щупальце вже було набагато товстішим і одним ривком розірвати його не вдалося. Тим більше, лежачи... Але Зорицю я втримав. Не дав плюхнутися у воду.

Ще кілька секунд довелося витратити на те, щоб стати на коліна, набути стійкості, а вже потім я рвонув, з усієї сили. Щупальце було слизьким і руками звичайної людини я навряд чи зміг би його втримати, але в мого велетня пальці закінчувалися хоч і короткими, але дуже міцними пазурами. Я вдавив їх у пружинисте тіло, не даючи вислизнути, а далі усе просто — сила є, розуму не треба.

Напружився і... зі звуком сталі, що лопається, щупальце розірвалося.

Вода в озері завирувала, ніби вмить перетворилася на крутий окріп, а потім у мій бік метнулося одразу кілька щупалець. Хапаючи за ноги і за плечі.

Розуміючи, що в мене всього кілька секунд, після яких уже доведеться боротися за власне життя, я поштовхом відправив дівчину на мілководдя. Синець, швидше за все, буде великий, зате не потоне. До того ж, судячи з крику, Зориця нарешті отямилася. От і добре — однією проблемою менше.

Спрут чи хтось там, теж часу не марнував — викинув ще кілька щупалець і тепер намагався затягти на глибину мене. Ну, що ж, перетягування каната — гра, в якій беруть участь обидві команди. Подивимося, чиє кунг-фу сильніше.

Борсаючись і кілька разів занурившись з головою, я все ж таки зумів подолати опір щупалець і встати на ноги. На щастя, дно в озері було не болотистим, а досить твердим і давало хороший спір.

Я схопився за те щупальце, яке обвивало мене впоперек і, навалюючись всією масою, почав тягти його на себе. Боротися з чудовиськом у його середовищі було безумством, а отже, треба було спробувати змінити правила.

Уфф! Важко як… В очах аж темніє від зусиль. Скільки ж воно важить? Якщо мій велетень сильніший за мене разів у десять, а я й сам не кволий ботанік і півтори сотні тисну від грудей? Тони півтори? Дві? Витягну, сука — зважу…

А ще в голові ніби на замовлення закрутився віршик родом із дитинства: «Ох, і важка це робота — з болота тягнути бегемота»

Чудовисько упиралося щосили, але я не здавався і, крок за кроком, точніше — сантиметр за сантиметром рухався до берега. Найважче було зрушити восьминога з місця, далі пішло легше… Та й він схибив… Ну, якщо мізки, звичайно, передбачені. Йому б ухопитися за що-небудь, чи закопатись у ґрунт усіма вільними щупальцями, тоді, швидше за все, і сили мого велетня не вистачило б. Але чудовисько спробувало вирішити проблему інакше. Воно само кинулося вперед, намагаючись сповити мене всіма відростками. Чим лише полегшило завдання. Тим більше, що чудовисько чомусь геть ігнорувало мої ноги, хапаючи лише за плечі.

Щойно восьминіг рушив уперед, я відразу позадкував, вибираючи слабину. І так — метр за метром.

Хвилина, друга… І ось під ступнями вже трава, а над гладдю озера показалася верхня частина темної, буро-коричневої, блискучої на сонці безформної туші. Немов спина величезного дельфіна.

— Дівчат, значить, молоденьких любиш, худобо? — забурчав я крізь зуби, стиснуті від зусилля. — А спітнілого волохатого мужика не хочеш спробувати? Ні? А доведеться...

Моя загроза подіяла чи мілководдя злякало, але саме в цей момент рух зупинився, завмерши в нестійкій рівновазі. Ні чудовисько не могло здати назад, ні я не міг витягти його ще хоч трохи.

Я сопів, як загнаний кінь, вода в озері, довкола чудовиська вирувала, перемішуючись з мулом — і ні в зад, ні вперед. Пат...

Вдихнувши глибше і заплющивши очі, як звик робити, коли треба всерйоз напружитися, я рвонув на себе щупальце і в ту мить відчув на собі руки Зориці. І… підтверджуючи правдивість казки про ріпку чи прислів’я про соломинку, чаша терезів здригнулася, хоч і повільно, але подалася у наш бік.