Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Восьминіг засмикався, хльоснув навмання, боляче зачепивши за вухо — як кропивою обпекло, але цим тільки ще більше програв — даючи мені можливість зробити ще крок.
— Допоможу… — дихнула мені у вухо.
— Допоможи… — не відмовлявся я, сопучи і хрипучи від натуги. — Ти як? Ціла?
— Нормально… Правда, не зрозуміла… чому я тут, але з цим можна почекати… потім розкажеш… — зі схожими інтонаціями пропихкала дівчина. І потягла мене з подвоєною силою.
Натуральна дідка, ріпка та мишка. І як у тій, казковій історії, у ріпки шансів не було. Ми все далі відходили від берега, витягаючи чудовисько на сушу. Уявивши, як ми виглядаємо збоку, я не втримався від нервового смішку.
— Що? — одразу зацікавилася Зориця.
— Уявив нас збоку. Гола дівка та мужик тягнуть якусь хрінь із води.
— Ой! — скрикнула дівчина і дотик її руки зник, а потім почувся тупіт ніг.
— Та, біс тебе бери! — вилаявся я. От же ж, язик мій — ворог мій. Не міг збагнути, що це мужику порівну, побачить його хтось голим чи ні. А у дівчат із цим складності. До речі, фіг зрозумієш чому? Шкода, чи що? Гарно ж…
— Я все на вогні покинула! Пригоряє! — долинуло від хати, спростовуючи мої домисли. — Я зараз, я швидко…
— Та не поспішай уже, — пробурчав я, роблячи останні зусилля, і буквально висмикуючи чудовисько на берег. — Нікуди воно тепер не дінеться. Зараз, відтягну подалі і все — капут йому. А то бач, унадилось чужих дружин хапати. Я тобі похапаю, поганець. Я тобі твої хапалки повисмикую.
Потворі без води, схоже, стало зовсім зле. Вона ще смикалася, але судячи з опалих боків і млявості щупальців, що тут же з мене звалилися, воно, якщо й не вмирало, то було до цього досить близько. Ну, вибачай, не я перший почав. Як то кажуть, носив вовк овець — понесли і вовка.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан», після закриття браузера.