Книги Українською Мовою » 💙 Бойове фентезі » Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан 📚 - Українською

Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Витязь у ведмежій шкурі - 4" автора Кулик Степан. Жанр книги: 💙 Бойове фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 67 68 69 ... 74
Перейти на сторінку:
Розділ 24

Відмившись від крові чудовиська і одягнувшись, я сидів за столом і з апетитом поглинав куховарську творчість Зориці. Думок було дуже багато, щоб звертати увагу на те, що саме я їм, але було смачно. Кажуть, що жінка здатна з нічого зробити три речі — салат, зачіску та скандал. Виявилося, що моя може ще й смачний обід приготувати. Ну а я, як і належить неотесаному і байдужому мужчині, жадібно поглинав його, хоч і з завидним апетитом, але зовсім відсторонено, без будь-яких емоцій.

— Про що задумався? — зауважила мій стан Зориця.

— Та ось, це чудовисько, ніяк з голови не йде...

— Угу… — погодилась дівчина. — Страшна тварюка. Тепер зрозуміло, куди мешканці цього будинку поділися. Адже воно їх усіх зжерло, так?

— Мабуть, — знизав я плечима. Чужі проблеми мене зараз найменше хвилювали. — Я думаю про інше.

— І про що ж? — Зориця підперла руками підборіддя, показуючи, як їй цікаві думки чоловіка.

— Про те, звідки воно тут узялося? — відповів я, відсуваючи спорожнілу миску.

— Мало звідки... Ще й не такі тварюки в лісі трапляються... Згадай бодай грабицю, від якої ти мене врятував. Або жархуна…

— У тому й річ, люба… — дівчина аж розцвіла вся. Проста душа. Зовсім ласкою і привітним словом не розпещена. — У тому й річ, що в лісі. А ця тварина без води довго жити не може. Розумієш?

— Ні, — хитнула головою дружина.

— Ну, дивись… Озерце зовсім крихітне. Народитися і вирости в ньому чудо-юдо не могло. Йому просто їжі для цього не вистачило б. А воно он яке величезне… Пара-трійка колишніх господарів будинку не береться до уваги. Маленьким воно б з дорослою людиною не впоралося, а щоб дорости до таких розмірів, треба багато і добре їсти. Значить, з усього виходить — воно звідкись прийшло.

— Значить так. Тобі видніше, — погодилася дівчина.

— Ось! А, звідки? Адже жодних інших водойм поблизу немає. А по тому струмочку, що з озера витікає, навіть не всяка рибина пропливе.

— Я не знаю…

— І я не знаю... А це важливо!

— Чому?

— Гм… Не здогадуєшся? Гаразд… Зайду з іншого боку. Скажи, звідки у ваш світ потрапляють усілякі чудовиська?

— Це всі знають. З Проходів…

— І-і? — простягнув я, намагаючись змусити дружину сформулювати відповідь, аби й самому переконатись у правильності своєї здогадки.

Зориця замовкла, посилено морщачи чоло. Потім у погляді промайнув здогад.

— Прохід! Десь неподалік має бути прохід, через який воно пройшло у наш світ. Так?

— Розумнице ж ти моя, — кивнув я. — Теж так думаю. І навіть більше… Якщо ця тварюка може жити тільки у воді… І вже точно не змогла б продертися крізь лісову хащу. Тим більше непомітно для людей, що тут жили. То прохід знаходиться у самому озері.

— Ух ти!

— Ух, не ух… — зітхнув я й потер підборіддя, — але такий варіант дає відповідь на всі запитання. І як воно сюди потрапило… одразу таке величезне, і чому його ніхто не помітив. А ще… додає купу інших думок. Настільки складних, що голова пухне.

— А ти поділися зі мною ними, Степанчику… — підсунулася ближче Зориця і поклала голову на плече. — І виговоришся, і придумаєш щось. Або я, раптом, пораджу чого. Сам же сказав, що я розумниця.

— Це так, — не відмовлявся я від своїх слів і обійняв дружину. — І розумниця, і красуня, і готуєш чудово... Гм... Що ж, давай, спробуємо. Як кажуть, один розум добре, а два чоботи пари. Тим більше, що яке б я рішення не ухвалив, воно тебе теж стосується.

Помовчав трохи, впорядковуючи думки.

— Ну, так… Ми навіщо з тобою йшли до Дикого Пальця?

— Щоби знайти прохід, яким можна спробувати потрапити на твою батьківщину.

— Певна річ, — кивнув я. — При цьому, не маючи жодної гарантії, що він перенесе нас саме туди, куди я хочу. Та й чи спрацює взагалі.

— Княжич казав…

— А він сам перевіряв? — відмахнувся я. — Хтось щось комусь сказав… Загалом, одні здогади. А якщо немає гарантії, то, чим той перехід кращий за цей? Тим більше, що до Дикого Пальця ще дертися лісами та байраками через пів світу, а цей — он… — кивнув я на віконце.

— Ти говориш так, ніби вже знайшов його, — резонно зауважила дружина. — Може, й немає нічого в озері? І чудовисько, яким би неймовірним це не здавалося, все ж таки прийшло з іншого місця? Може, перш ніж думати, варто перевірити?

— Згоден… — погладив я Зорицю по плечу. — Дуже розумне зауваження. Але, надто мала ймовірність, що я помиляюся. А думаю, бо чекаю, доки піднята боєм каламуть осяде, і вода знову стане прозорою. Не навпомацки ж шукати.

— На дотик не треба, — стривожено підвелася Зориця. — А то знайдеш, і воно тебе одразу затягне. Я не хочу сама залишитися. Тільки разом…

— Ммм ...

— Не починай!

— Гаразд, — зітхнув я. — Ти дівчинка велика. Ну що? Ходімо, глянемо? Може, вже очистилася вода? Дно там піщане, каламуть має швидко осісти.

— Якщо пообіцяєш, що без мене не втечеш!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 67 68 69 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"