Книги Українською Мовою » 💙 Бойове фентезі » Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан 📚 - Українською

Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Витязь у ведмежій шкурі - 4" автора Кулик Степан. Жанр книги: 💙 Бойове фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 68 69 70 ... 74
Перейти на сторінку:

— Добре, добре… говорилося вже.

— Ні! — Зориця відсунулася. — Присягни, що без мене не втечеш. Тому… тому що я… якщо ти мене кинеш… я не житиму… Я руки на себе накладу!

— Тю, дурна… — притягнув я дружину, намагаючись поцілувати, але вона відхилилася, вимогливо дивлячись у вічі.

— Присягай.

— Так, клянусь, клянусь… Раз вже звела доля нас, то чого вже тепер…

Поцілунок був довгий, солодкий, багатообіцяючий... і якби не думка про перехід, що засіла в голові, як цвях, обід швидше за все закінчився б десертом. Але чоловіки так влаштовані, що з повною віддачею двома справами одночасно займатися не можуть. А абияк, поспіхом… ну, не з власною дружиною ж? Тож я, трохи згодом, м'яко відсторонився.

— Стривай… до ночі вже недалеко. І якщо милуватися можна і при світлі зірок, то перехід у темряві шукати буде трохи незручно.

Зориця, хоч і зітхнула, але сперечатися не стала... Тим самим ще раз довівши, що з дружиною мені пощастило.

Вода і справді до цього часу зовсім очистилася, тож можна було навіть піщинки на дні рахувати. На мілководді… А от посередині озера, де явно було глибше, ніж у мій зріст, все складніше. Блукаючи до пояса, я старанно вдивлявся в глибину, але щось певне роздивитися так і не зміг.

— Не виходить… — озвучив результат пошуків Зориці, яка слухняно чекала на березі. — Схоже, таки доведеться навпомацки…

— Навіть не думай! — одразу ж зробила жінка крок у воду.

— Ні-ні… — заспокоїв я її. — Не зараз… Та й не сьогодні вже, мабуть. Якщо ризикувати, то треба підготуватися. Взяти із собою все необхідне. Тебе на плечі…

— А якщо жердиною?

— Тобто? — перепитав машинально. — Гм... Ну, я ж казав — розумниця. Звичайно ж, жердиною. Трясця, сам не міг зметикувати.

Я швидко вибрався з озера, підхопив сокирку і рушив до узлісся, виглядаючи більш-менш відповідне деревце. Щоб і не надто важке… хоча, у воді все набагато легше і досить довге.

Знайшов, зрубав. Абияк очистив від зайвих гілок. Мені не на виставку... І повернувся назад.

Візуально я вже визначив кілька найбільш підходящих місць. Вода там не стояла дзеркалом, був помітний деякий рух. Але, зрозуміти, ключі там б'ють чи перехід можна було лише методом тику. Чим я і зайнявся.

Перше місце мене проігнорувало. Потикав, потикав і пішов далі. Друга ділянка теж була непорушною. Натомість третє місце порадувало. Та так, що я аж відстрибнув — з несподіванки і про всяк випадок.

Щойно я спробував тицьнути жердиною у дно, як невидима сила буквально вирвала її з моїх рук. Та ще й з такою силою, що шкіру на долонях обпалило. Мов величезна рибина на гачок попалася. А потім жердина просто зникла.

— Твою дивізію… — пробурмотів я, водночас радісно і збуджено. — Є! Знайшов!

— Відійди подалі! — схвильовано закричала Зориця. — Раптом затягне!

— Так, так… Не шуми… — махнув заспокійливо, повертаючись до берега. — Чого кричиш даремно? Бачиш, що я виходжу. Я ж не ідіот... І пообіцяв.

Виліз із озера і став одягатися.

— Радий? — дуже серйозно спитала дружина.

— Ну що… результат є… не помилився… — потер я підборіддя, потім підійшов до дружини і пригорнув до себе. — Тепер треба подумати, зважити… І в будь-якому разі не сьогодні. І навіть не завтра. Нас же ніхто в шию не жене. Найголовніше що? Наявність вибору. Можливість... А використовувати її чи ні, і коли — це зовсім інша історія. Кидатися у вир згарячу точно не будемо. Поживемо тут трохи, відпочинемо від наших пригод. Принаймні поки припаси не закінчаться... А вже потім і вирішимо. Тому що в ці двері можна тільки ввійти... і куди вони нас приведуть — одному Творцю відомо...

   

Як же добре…

Ніч, як то кажуть, вдалася. Дах над головою, м'яка постіль… Зориця постаралася, набила матрац свіжим сіном. Красота... І все не похапцем, а не поспішаючи. Без побоювання, що хтось постукає у двері, і треба буде кудись бігти. Ховаючись чи наздоганяючи. Що ще потрібно для щастя?

Ранок також відповідав настрою.

Прокинувся від аромату свіжої випічки. Не розплющуючи очей, помацав ліжко поряд із собою і зрозумів, що в нашій родині лежень тільки я.

Зориця вже клопочеться біля кухні.

— Доброго ранку… Виспався? А я млинців вирішила спекти. На воді, правда. Ну, то не Комишанка. Де тут молока дістанеш?

— Та хоч на чому! Я такий голодний, що стільницю гризти готовий.

— Не треба стільниці, — засміялася дружина. — Вона нам ще стане в нагоді… — але ствердження в голосі не було. Скоріше запитання.

— Таки так… — підтвердив я, і Зориця, полегшено зітхнувши, знову повернулася до плити.

Розумію. Незважаючи на твердість рішення, видно, що дівчина, хоч і бравує, а все ж таки побоюється. Та я й сам... Адже нікому не відомо, що на нас чекає за проходом.

— Я ось що подумав… — злегка сполоснувши обличчя, сідаю до столу. — Давай, і справді поживемо тут. Принаймні до кінця літа. Місце тихе, гарне. Продукти теж є…

1 ... 68 69 70 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"