Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

— Так, — кивнула дружина. — Я тут по засіках подивилася. Небагато, але деякі запаси залишилися. Борошна, майже пів мішка… Гороху мішок. Декілька в'язок цибулі. Кабанячий окіст... Ме... Ой! — Змахнула руками. — Забула! Стривай, не їж. Я зараз меду принесу.

— Мед? — здивувався я. — Звідки він тут? Я вуликів не бачив?

— Вуликів? — перепитала Зориця, наливаючи в полумисок із глека тягучий золотистий мед. — А що це?

— Будиночок, де бджоли живуть…

— А-а, борть... — кивнула дружина. — То вони в лісі. Мабуть, колишній господар знав місце. Пошукаємо… якщо захочеш.

— Чому ні, — знизав я плечима, жадібно накидаючись на частування. Ммм… Млинці з медом… це просто свято.

Думка залишитися тут на якийсь час прийшла не раптом, я ще вчора подумав, що варто почекати. Зійти на якийсь час з бігової доріжки і влаштувати собі невеликий відпочинок. Адже я, як сів у ту електричку, так жодного дня нормально та спокійно не жив. Весь час якісь пригоди, проблеми, бої… Навіть спав обійнявшись не з дівчиною, а з мечем чи зведеним арбалетом. То мене убити намагалися, то я за ворогами ганявся. Суцільний бойовик у середньовічному антуражі.

Один замок захопив, але навіть обжитися не встиг — угу, в лісі заблукав. Другий — теж можна було своїм оголосити, оскільки колишній власник раптово помер від нетравлення заліза в грудях. Але не доля… І, в результаті, опинився у хатинці. Добре, хоч не на курячих ніжках. Дівчину, в яку начебто закохався — втратив. Знайшов схожу, але не зрослося... Не зрозуміли одне одного. А порозумітися не встиг — полетів у інший світ. У новому світі, хвала Творцю, дівчат не було. Тільки послушник монастирський… Тьху на вас, я не в цьому сенсі. А у цьому світі ще крутіше. Врятував дівчину від чудовиська, і не встиг озирнутися, як виявився одруженим на ній.

Дякую, хоч симпатична. А то, мало кого, пустунка доля могла підсунути. Ось такий вир і калейдоскоп.

Загалом відпустку я заслужив чесно.

Та й належиться по закону. Я ж, як не крути, реально оженився. І маю право на медовий місяць.

До речі… Я звернув у трубочку черговий млинець і вмочив у мед. Дуже символічно. Хто вірить у символізм і долю, неодмінно побачив би у цьому її знак.

— Уфф… — важко відкинувся на стіну, запхнувши в себе не менше півтори дюжини млинців. — Як то кажуть, ну ось поїли, тепер можна й поспати.

— Ти ж тільки із ліжка? — здивувалася Зориця, яка, звичайно, не бачила мультфільму про Дюймовочку.

— Жартуємо ми… Прохід піду перевірю…

— Навіщо? — одразу нашорошила вуха дружина. Мабуть, все ж таки не вірила до кінця, що я не спробую втекти і не покину її.

— Хочу переконатись, що він на місці… Мало що… Може, він тільки по парних днях працює? Або взагалі — раз у неділю.

— Я не розумію… — тривоги в голосі побільшало.

Довелося взяти за руку, притягнути до себе та обійняти.

— Подивись мені в очі.

— Навіщо? — закліпала та розгублено.

— Перестань боятися… Я ж присягнув, що ми підемо разом. І слово своє дотримаю. Якщо тільки ти сама не передумаєш…

— Не передумаю, — замотала дружина головою.

— От і добре. І все, закрили тему. Більше ні слова про це… Відпочиваємо та насолоджуємося життям. А коли прийде час, підемо в невідомість, міцно тримаючись за руки.

— Як ти гарно сказав… — зволожилися очі Зориці. — Ой! — це я її вщипнув.

— Відставити сльози! Я поліз у озеро. А ти, як закінчиш, приєднуйся. Погода відмінна. За ніч, сподіваюся, ніяка нова тварюка не завелася. Отже, можна й викупатися. А потім підемо бджіл шукати. Або гриби...

— Рано ще для грибів… — здивувалася дружина. — Де ми будемо їх шукати.

— Ой, не чіпляйся до слів. Нема грибів — пошукаємо ведмедя. Або лося... Окіст, звичайно, добре. Але свіже м'ясо нам також не завадить.

— Не завадить, — погодилася Зориця. — Але, краще, диких свиней пошукати. Та пару підсвинків підстрелити. Вони смачніші, ніж старе ведмеже чи лосине м'ясо.

— Будь-яка примха… моя господине, — цмокнув я її в щоку. — Ліс, це як шведський стіл. Що надибаєш — те й з’їси.

— А-а… — простягла Зориця. — Ти знову жартуєш?

— Жартую... — не став відмовлятися я. — День який чудовий… А ніч? Ніч взагалі чарівна була. Треба неодмінно повторити. І завтра… І післязавтра…

— Ну, тебе… — зашарілася дружина. — Іди вже… в озеро. Охолонь трохи. А то я бачу, у тебе лише одне на думці.

— Звичайно, — усміхнувся я у всі тридцять два. — Хіба ти не знала, що чоловіки весь час тільки про одне і теж думають? Що пожерти та кого… у перинах поваляти. Тепер розумієш, з яким чудовиськом житимеш?

— Чудовисько ти моє… — дружина легенько притулилася, цмокнула в щоку, а потім спритно ухилилася від моїх рук, які спробували зграбастати її в обійми. — Та йди вже… Бо без обіду залишу.

— Ні! Ти не будеш настільки жорстокою! — скрикнув я, хапаючись за серце. Потім засміявся, ухиляючись від ганчірки. — Все, все, пішов… Тебе я зрозумів, замовкаю, бо по шиї отримаю і свій подвиг не вчиню...