Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

—    Слухайся татка, дівчинка!

—    Дядь Ром, а тебе моїм татом назвали, прикинь!

—    Ти сказала, що  хрещений?

—    Ні, ти все одно мій другий тато.

А як на лижах  взимку з лісу виїхали? Я прорвався вперед, зупинився, чекаю, поки наздожене, старається. Подружня літня пара прогулювалася, побачили, як Ніна мені палками лижними махає, кричить: « Я відстала. Почекай!», щось їй  сказали.

—    Що вони тобі  говорили? – спитав.

—     Сказали, щоб я тата наздоганяла. Давай я тебе татом називати буду, а?

—    Не можна, Нін, твій батько образиться на нас з тобою,- сам говорив, а в душі щеміло, бо  саме таку доньку хотів. І гірко було на душі, бо розумів, що  ніколи не буде  такої. Тільки тепер збагнув, що вона більше, ніж донька, одна з Серьогою на двох принцеса. Ох, чи поділимо тепер?

Тепер все інакше. Нещодавно довіз Ніну з її «сестричкою» до універу, щось їм там забрати треба було. Якесь мажористе стерво з мерса вилізло й дзявкотить своїм поганим ротом:

—    Коваль, ти вже з папіком їздиш?  Кобру свою профукала, то папік возить? Непогано влаштувалася!

—    А тобі завидно, Соколовський? Щелепу підтягни! Некрасіво теліпається! Нуль естетики, не пахне етикою, – рявкнула коза Танька, Ніна проігнорила.

Я й розумів, що пацан біситься, бо Ніна, скоріш за все, йому подобається,  але посилає на х**, але все ж мене полоснуло оте «папік» по серцю. Всі будуть дивитися на Ніну, як на утриманку папіка. Надто велика різниця у віці помітна.  Тут або робити швидко й безповоротно дружиною і нехай від заздрощів просто луснуть, або зникати з горизонту й не ятрити  душу ані собі, ані їй. Минули часи, коли милувався з її кавових оченят і  пухнастих вій. Виросла. Вабить жіночими принадами, будить чоловіка, заводить миттєво. Втомився від еротичних фантазій, де їй відведено головну роль.

Вирядилася у шортики – то ще пів біди, я її й без  них бачив. Але коли миску полуниці митої притягла у альтанку,  почала вмочувати у вершки й годувати мене, а потім пальчики свої облизувати, то мої нерви не витримали – з’їв би разом з полуницею тією.  Не з’їв, просто смачно поцілувалися, поки ніхто не бачив. Я так думав, що усі сліпі, глухі, дурні… У хаті, на всяк випадок, дві жінки, яким за шістдесят. Сто тридцять сім років на двох. Потужна концентрація мудрості.  І тільки придуряються, що недобачають. Як партизани.  Вже потім зізналася маман, що з біноклем за нами в альтанці підглядали.  Бінокль, виявляється, найпотрібніша річ у селі – за сусідами підсікати, шо там у них у дворі робиться? Щоб бути в курсі й відчуття цікавості не гризло. Реаліті-шоу. Типу «Дом-2». В українському варіанті – «Хата у сусіда -2».

Так ото уздрівши наш з Ніною крамольний поцілунок, приправлений мискою полуниці, мама зловила мене на кухні й вичитала по перше число:

—    Рома, що ти твориш? Вона ж дитина. Рома, це Ніна! Тобі бабів мало?

—    Мені не потрібні баби, мамо. Я Ніну люблю, вона мене теж.

—    Сергій знає?

—    Ще ні.

—    Я так і подумала.  Сподіваюсь знаєш, що робиш. Ніну образиш, ти мені більше не син. І я тебе благаю, не тягни дівчину в ліжко до весілля. Зроби усе по-людськи! І упаси Боже ваші  ці громадянські шлюби…

Ну чому зразу образиш, затягнеш у ліжко? Де логіка? Вісімнадцять років носився, як з брильянтом, а потім бац – образив і не син!  Я фігію з жіночої логіки!  Це в них, напевно, генетично закладено, бо про такі школи не знаю.

Коли усі почали возитися з ягодами, я пішов дополювати картоплю. Чого мені біля жінок крутитися, очі  мозолити?  Тим паче, мами так мене поглядами свердлили, як електровикрутка дюбель. Думав, насамоті залишусь. Щас!  Анна Афанасіївна прийшла, немов води в кухлі принести, щоб я від зневоднення не двинув коні на тій плантації. А у самої місія.

—    Гарно прополов. Молодець! Тільки осот даремно повитягував з кущів, зрушив трохи бульби,- так ця жінка хвалила. Це був комплімент. Зазвичай діставалося щось таке: «Та можна було й краще. Видно, спішили». – Мені такий зять годиться!

—    Невже? – здивувала. Чомусь вважав, що саме вона буде проти  нашого з Ніною тандему, загризе й кісточки розщепить на атоми. Чим я заслужив таку милість?

—    А наче я не бачу, як ти на неї дивишся? Як кіт на сало. І не дивно, гарна виросла дівка, немов лялька… Зараз, напевно, питаєш себе, чому ця стара баба по шиї не врізала? Бо ти її виростив. Навряд чи образиш, - ну слава Богу, ця розуміє,-  Вже нагулявся, бабів перебрав, як панчох, поки твоя Свєтка кар’єру робила й зірку з себе  ліпила. Сучасні хлопці – тьфу, а не мужики! А ти  із стрижнем.  Я на твоєму боці, але дивись: після того, як закохав її в себе, образиш чи ще гірше- кинеш, прокляну! – ні, рано зрадів, позиція та сама – «образиш- отримаєш на горіхи».

—    Умієте ви, тітко Ганно, переконувати, - не залишився у боргу.

—    Я – то таке. Син може не зрозуміти, а у того способи переконання сам знаєш які. По морді точно дасть, тому готуйся.  Ніна – то найцінніше, що у нього є… від Лільки. Та й у тебе також. Я знаю, що ти Лільку любив. Давай пустий кухоль, піду, не буду дратувати, і так нанудила достатньо.

Чесно кажучи, легко стало на душі, що обидві мами: і моя, і Серьоги, не проти, якщо я стану Ніниним чоловіком. Це перший випадок у  житті, коли у них усе синхронно. Зазвичай, обов’язково щось не ділили, а фасад- подружки! У жінок – це норма!  У Ніни подружка, тепер уже «сестричка», взагалі намахана, але якось дружать. Наче клубнику не бачила, обжерлася, пів ночі спати людям не давала, вбиральню загидила. Капець!

Фізично втомився, до подушки припав – заснув. Сон одуренний снився, чую вереск спочатку дівчачий, потім котячий. Кинувся на вулицю – дівчата по саду бігають з ліхтариком. Твою дивізію, полоття картоплі й вибирання ягід їх  не умаяли? Молодість! Чим більше витрачають, тим більше прибуває. Неправильний коловорот енергії.

—    Якщо вирішили кота Леопольда дістати, не вийде, дика  звірушка! – попередив.