Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

Чернець впав з коня і повис, зачепившись ногою за стремено. Шенк швидко схопив за вуздечку, заспокоюючи розлючену тварину. Інгемар сидів на землі, тримаючись за плече і важко дихаючи.

– Що з тобою?

– Я виживу. Візьми цього коня і риссю, цей їхав першим, скоро надійдуть інші.

– А ти?

– Я піду в ліс.

– А сивко? – запитала Катаріна, виходячи з-за дерев разом зі Світлим.

– До біса сивка!

Не зволікаючи, дівчина, швед і німець приступили до короткого огляду щойно вбитого ченця. Від його обличчя практично нічого не залишилося, як і від черепа. Крім кіраси, навіть не подряпаної кулею, але залитої кров'ю, прикритої білою накидкою з домініканським чорно-білим хрестом і пластинчастими наплічниками, на ньому не було ніяких обладунків. У нього забрали кремінний пістолет – окрім цього він не мав при собі нічого цінного. Катерина, сповнена рішучості озброїтися, незважаючи на всі перешкоди з боку етики, відстебнула ремінь з піхвами з трупа, незважаючи на протести Шенка, і взяла закривавлену рапіру. Зброя була занадто великою для неї, але якимось чином їй вдалося зачепити ремінь на стегнах. Хоча зброя билася об ноги дівчини, а іноді навіть зачіпалася за землю, її дотик був приємним для Катаріни, а усвідомлення володіння давало відносне відчуття сили. Часу на обшук в'юків більше не було.

Інгемар, не вагаючись, абияк перев'язав рану на руці, допоміг Світлому скинути труп у канаву і рушив між деревами, прощаючись з іншими піднятою рукою. Селянин-провідник скочив на мула, абсолютно не переймаючись усією ситуацією, а Шенк і Катаріна сіли на чорного коня ченця. Вимушена зупинка не тривала й чотирьох хвилин.

Гарячий, антрацитово-чорний жеребець виявився справжньою машиною. Він був відмінно годований, чудово натренований і йшов як ураган, незважаючи на подвійне навантаження. Найманець був абсолютно впевнений, що ніколи не їздив і, мабуть, ніколи більше не поїде на коні такого класу – така тварина може коштувати, як невелике село. На жаль, максимально використати його можливості було неможливо. По-перше, сидячи боком, Катаріні було вкрай важко втриматися в сідлі коня, що мчав галопом. По-друге, мул Світлого не встигав за ним. Не минуло й десятка хвилин, наповнених стогоном холодного вітру в гілках дерев, як позаду них почувся рівний тупіт погоні.

Стукіт копит наростав. Погоня промчала повз Світлого, навіть не сповільнюючи швидкості – очевидно, вершники дбали лише про дівчину. Голштинський жеребець впевнено вибивав чотири такти, повітря свистіло у вухах, ченці під'їжджали все ближче і ближче – під час рідкісних поглядів за спину Шенк вже бачив їхні обличчя, люті і рішучі. Домініканці переслідували їх запекло, в повній тиші, без жодних команд чи вигуків, нагадуючи безмовних привидів. Найманець мимоволі прискорив.

– Шенк, я падаю! – заволала Катаріна.

Юнак не встиг зреагувати. Несподівано з правого боку перехрестя трактів за кілька десятків кроків від нього вискочила група вершників на рисі, іржання коня заглушило її раніше, тож несподіванка була повною. Щоб уникнути зіткнення, найманець різко смикнув поводи, жеребець затанцював, Катаріна, яка ледь трималась сідла, впала, дивом уникнувши копит, і перш ніж хтось встиг розкрити рота, збоку в них на повній швидкості врізалися коні домініканців. Останнім, що запам'ятала дівчина, було здивоване обличчя капрала, який очолював солдат і не очікував такої незвичайної кавалькади на безмовній нічній дорозі до Гессена.

– Папісти! Шеволежери[22], бий! – пролунав пронизливий голос капрала, пронизуючи стогони перших поранених, брязкіт витягнутої зброї, іржання збуджених коней і крики кавалеристів.

Домініканці та невідомі солдати кинулися один одному до горла, мов скажені пси.

Шенк миттєво зіскочив з жеребця, що піддався паніці, схопив ошелешену Катаріну під пахви і потягнув за собою з