Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

— А ви, Йване, ніколи не шкодували, що там, далеко-далеко звідси в горах стали на небезпечний шлях боротьби?

— Не шкодував. Ніколи! Проте завжди шкодував і тепер шкодую, що отак якось несподівано потрапив у московський полон, причім так, що й застрілитися не було змоги.

— Ну, стрілитися не варто було, бо ж смертної кари тоді не було і таким чином смерть не загрожувала.

— Я в уяві своїй ніколи не допускав жодного компромісу. І хоча стояв ногами на своїй маленькій росішківській землі і не хотів її віддати московським хижакам, проте розумів, що війна йде не між нашою групою і районним совітським військовим гарнізоном, а між великою Україною і ще більшою російською імперією. А в цій війні компроміс — це наша загибель, і тому він абсолютно неприйнятний. І загалом я ніколи не намагався перехитрити свою долю: коли вже так пішло моє життя, то хай іде до кінця.

Незабаром мене покликали до приміщення електростанції. Я попрощався з Мироном.

У цій спокійній людині, яка на кілька років молодша за мене, я відчув цільність натури і велику душевну силу. Душа його не знала сумнівів і вагань. Логіка була залізно проста: я є на своїй споконвічній землі. Земля ця — моя, через споконвічність проживання на ній мого роду-племені. Чужинець прийшов сюди зі зброєю в руках, щоб відібрати в мене цю землю. Я, як син свого народу, маю обов’язок не віддати чужинцеві її. Отже, мій святий обов’язок підняти зброю проти ворога. Цього вимагають інтереси нації, цього вимагає заповіт пращурів. А коли я правий, яка ж може бути мова про визнання вини чи покаяння!

Логічність міркувань — велика сила. Проте сама логіка як плід мозку може бути холодна. Його міркування йшли від душі, були зігріті серцем і не лише переконували своєю послідовністю, а дихали глибоким душевним теплом. Він говорив спокійним, тихим, рівним голосом. У його мові не було пафосу чи зовнішнього блиску. Готовність віддати життя за ідею самостійности України еману-вала з кожного його слова. І він казав про це, як про щось саме собою зрозуміле і давно й назавжди вирішене. Боже, як глибоко я його полюбив!

Я мав бентежну душу. Здається, усі космічні сили перебували в постійній взаємодії з кожною клітиною мого мозку. Мене все цікавило і турбувало. Я мусив постійно шукати відповіді на питання, які виникали то тут, то там. Потік питань не зменшувався, я не встигав знаходити відповіді. Це часом вибивало зі сну. Тоді я сварив себе і намагався навіяти спокійний настрій і закликав себе ставитися до навколишніх проблем спокійно. Це вдавалося часом ненадовго. Читаючи історію Росії, я натикався на розповідь про частування Бутурліним Богдана Хмельницького і вже після відбою в ліжку довго не міг заспокоїтися: ну чого ж Хмельницький — такий хитрий чоловік — не здогадався, що нездужає від отруєного вина? Чого дався обдурити себе і тим не довершив зміцнення держави? О, якби Хмельницький пожив іще десять років — він би привчив полковників до демократичної монархії (гетьманату), і була б Україна незалежною державою. А Московія не стала б великою імперією! І ми б не були тепер у цій Мордовії за дротом! Ну чого, ну чого ж ти, Богдане, не вберіг себе від отрути!!! Та ж тобі Господь дав геній полководця, геній дипломата і твердючу руку! Ну, навіщо ж ти брав вино від москаля? Нащо? Нащо?..

А навіщо Винниченко повірив Леніну? А чи не краще було б, коли б Петлюра, Міхновський і Коновалець домовилися між собою, посадили Винниченка й Грушевського під домашній арешт писати романи й історію, а самі організували потужну армію й вичистили Україну від москалів і всякої чужинецької наволочі? А можна ж було! Як можна було так глибоко знати історію України й Московщини і при цьому припускати федерацію України з Московщиною? Як міг такий великий розум, як Грушевський, ну абсолютно не розуміти москалів?

А Винниченко… Розумний же чоловік, а повірив у якийсь там соціялізм. Та при чому тут соціялізм, коли справу маєш з московським імперіялізмом! Як же можна було вірити москалям?!

Невідступною марою стояли ці питання перед моїми очима вдень і вночі. Я погано спав, вечорами шукав стежку, де б не було людей, і, мов неприкаяний, ходив туди-сюди, опустивши очі додолу (щоб ніщо зовнішнє не відвертало уваги), і все думав і думав, шукаючи відповіді.

А Мирон був спокійний. Він більше перебував у теперішньому часі і його душу, либонь, менше ятрили помилки чи просто-таки безглузді вчинки Хмельницького, полковника Івана Золотаренка чи Семена Палія, Симона Петлюри. Я йшов до нього і його красива непохитна віра в свою правоту, людська доброта й культура вгамовували мій бентежний дух і вносили спокій у душу.

З його вуст ніколи не злетіло брудне російське слово. Бруд російської табірної адміністрації і російського в’язенського хамства не прилипав до нього аж ніяк. Мирон — це та внутрішня чистота і порядність, яку неспроможні опоганити найбрудніші зовнішні обставини.

Минуло з півроку. Десь наприкінці літа до зони приїхав Зубо-во-Полянський районний суд, який мав переглянути справи тих 25-річників, які або ще не подавали до суду для зменшення кари до 15 років або подавали давно. До суду адміністрація надсилала на кожного характеристику, в якій зазначали: визнає в’язень свою вину чи не визнає, його ставлення до праці, чи не порушує режиму ув’язнення та як поводить себе в побуті.

Мирон не порушував режиму, у побуті поводився чемно, працював кочегаром нормально і його представили на суд. Суд засідав у бібліотеці. Двері були відчинені, і хоча адміністрація туди не закликала сторонніх, проте кілька чоловік завжди сиділо в залі та стояло біля дверей поруч із наглядачем і все чули.

Покликали Мирона. Він спокійно зайшов до зали.

— Добрий день! — привітався.

Замість привітання, суддя питає:

— Ваше прізвище, ім’я, по батькові.

— Мирон Іван Васильович, — відповів.

Суддя: Строк, стаття, за що засуджені?

Мирон: 25 років, стаття 54-1а, за оборону України.

Суддя: Що значить “за оборону України”?

Мирон: Я обороняв Україну від наступу совітських окупантів.

Суддя: Ви взяли зброю в руки проти нашої совітської влади. Чого