Читати книгу - "Гра янгола"

– Ви кажете, видавництво закрилося. Коли?

– Тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року, якщо пам’ять мене не зраджує.

– Певно, це якась помилка.

– Ні, якщо ми говоримо про видавництво «Едисьйон де ла Люм’єр», що на бульварі Сен-Жермен.

– Про це саме.

– Погляньте-но, я все записав, щоб не забути, коли ми зустрінемося.

Барсело понишпорив у шухляді свого письмового стола й дістав звідти невеличкого записника.

– Ось мій запис: «“Едисьйон де ла Люм’єр”, видавництво релігійних текстів з офісами в Римі, Парижі, Лондоні та Берліні. Засновник і головний редактор – Андреас Кореллі. Перший офіс у Парижі відкрився 1881 року».

– Неможливо, – прошепотів я.

Барсело стенув плечима.

– Я міг, звичайно, і помилитися, але…

– Ви мали можливість відвідати офіс редакції?

– Я зробив таку спробу, бо мій готель був перед Пантеоном, дуже близько від того місця, адже давній офіс редакції був між вулицею Сен-Жак і бульваром Сен-Мішель.

– І?

– За вказаною адресою я побачив будинок порожній і забитий дошками, схоже, там була пожежа або щось подібне. Єдине, що там збереглося, це молоток на дверях, можна сказати, річ дивовижна й незвичайна, у формі янгола. Виготовлена з бронзи, я сказав би. Я забрав би її звідти, якби жандарм не позирав на мене надто скоса, а я не хотів спричинити дипломатичний інцидент і дати привід Франції знову окупувати нас.

– Якщо зважити на обставини нинішньої політичної ситуації, то вони лише зробили б нам послугу.

– Це ще як сказати… Але, повертаючись до нашої теми, коли я побачив, у якому стані все те перебуває, то зайшов до кав’ярні по сусідству, і мені сказали, що будинок був таким уже років двадцять.

– А про видавця ви щось довідалися?

– Кореллі? З того, що я почув, видавництво закрилося, коли він вирішив піти на пенсію, хоча йому тоді ще не було навіть п’ятдесяти років. Здається, він оселився на віллі на півдні Франції, у Любероні, і помер незабаром по тому. Кажуть, його вкусила отруйна змія. Якийсь різновид гадюки. Поїдьте в Прованс, якщо хочете довідатися точно.

– А ви певні, що він помер?

– Дядечко Коліньї, його давній конкурент, показав мені газетне повідомлення про його смерть, яке зберігає в рамці, наче трофей. Каже, дивиться на нього щодня, аби нагадати собі, що той клятий виродок уже мертвий і похований. Це його точні слова, хоча французькою мовою вони звучать набагато приємніше й більш музикально.

– А Коліньї не згадував, чи видавець мав сина?

– У мене виникло враження, що розмова про Кореллі не була його улюбленою темою, і він досить швидко її зам’яв. Але, схоже, був скандал, пов’язаний із тим, що Кореллі переманив до себе одного з його авторів, такого собі Ламбера.

– Як саме переманив?

– Найкумедніше з усього цього те, що Коліньї навіть ніколи не бачив Кореллі на власні очі. Усі його контакти з ним зводилися до ділового листування. Уся суть проблеми, як на мене, була в тому, що месьє Ламбер, здається, підписав контракт, щоб написати книжку для «Едисьйон де ла Люм’єр» за спиною Коліньї, на якого він був зобов’язаний працювати виключно. Ламбер перебував у цілковитій залежності від опію й заборгував стільки грошей, що ними можна було б замостити вулицю Ріволі від самого початку й до кінця. Коліньї підозрював, що Кореллі запропонував йому астрономічну суму, і бідолаха, який уже помирав, погодився на його умови, щоб забезпечити своїх дітей.

– А яку книжку він мав написати?

– Якогось релігійного змісту. Коліньї сказав мені, як вона називалася, але назва була латинська, і я її не запам’ятав. Якась фраза, що звучить у всіх месах. Pax Gloria Mundi чи щось таке.

– А що сталося з книжкою і з Ламбером?

– Тут справа ускладнюється. Схоже, бідолашний Ламбер у нападі божевілля хотів спалити рукопис і згорів разом із ним у тому ж таки видавництві. Багато людей вважали, що опій отруїв йому мозок, але Коліньї підозрює, що то Кореллі штовхнув його на самогубство.

– А навіщо йому було це робити?

– Хто знає? Можливо, йому не хотілося платити стільки грошей, скільки він пообіцяв Ламберу. А може, то все фантазії Коліньї, палкого любителя божоле протягом дванадцяти місяців на рік. Щоб не ходити далеко, він сказав мені, що Кореллі намагався вбити його й у такий спосіб визволити Ламбера від його контракту й дав йому спокій лише тоді, коли він, Коліньї, погодився розірвати контракт із письменником і дати йому свободу.

– Але ж він сказав, що ніколи не бачив Кореллі?

– Авжеж, сказав. Я думаю, Коліньї марив. Коли я навідав старого в його помешканні, то побачив там більше розп’ять, богородиць і статуеток святих, аніж у крамниці, де торгують вертепами. У мене склалося враження, що в нього не все гаразд із головою. Прощаючись зі мною, він сказав мені, щоб я тримався якнайдалі від Кореллі.

– Але хіба він не сказав, що той помер?

– Та сказав.

Я мовчав. Барсело подивився на мене, заінтригований.

– У мене таке враження, що мої відкриття не стали для вас великою несподіванкою.

Я відповів йому недбалою усмішкою, ніби не надав його розповіді великого значення.

– Навпаки. Дякую, що ви згаяли стільки часу на розслідування цієї справи.

– Не варто дякувати. Я люблю Париж, і навіть збирати тамтешні плітки мені приємно.

Барсело вирвав зі свого записника сторінку, де він записав усі ці дані, і віддав її мені.

– Може, вам згодиться. Тут записано все, що я зміг з’ясувати.

Я підвівся й потиснув йому руку. Він провів мене до виходу, де Дальмау вже приготував мені пакунок.

– Якщо вам захочеться мати картинку з малюком Ісусом, де він заплющує й розплющує очі, коли на нього дивляться, то такі картинки я також маю. І Святу Діву в оточенні ягнят, які, якщо картинку трохи повернути, перетворюються на товстощоких херувимів. Чудо стереоскопічної технології.

– Поки що мене задовольнить і слово одкровення.

– Нехай буде так.

Я подякував книгареві за його зусилля, але мірою того як віддалявся від нього, мене опановували холодна тривога й таке відчуття, ніби вулиці та моя доля вимощені на рухливих пісках.

15

Ідучи додому, я зупинився перед вітриною крамниці канцелярських товарів на вулиці Архентерія. На складеному вдвоє клаптику тканини лежав футляр, у якому було кілька пер, ручка зі слонової кістки, а також біла чорнильниця з вигравіюваними на ній музами чи феями. У цьому комплекті було щось мелодраматичне, і він здавався викраденим із кабінету якогось російського письменника, одного