Читати книгу - "Гра янгола"

з тих, котрі тяжко трудилися над романами в кілька тисяч сторінок. Ізабелла мала чудовий каліграфічний почерк, який був предметом моєї заздрості, чистий і незаплямлений, як її сумління, і мені здалося, що цей комплект позначений її ім’ям. Я увійшов до крамниці й попросив продавця показати мені його. Пера були оправлені в золото, і ця річ, певно, коштувала не менше, ніж невеличкий маєток, але я вирішив, що буде добре відповісти на ту приязнь і ту терплячість, з якими моя юна помічниця ставилася до мене, якимсь невеличким, але цінним подарунком. Я попросив, щоб мені загорнули комплект у блискучий пурпуровий папір і перев’язали пакунок великою й гарною стрічкою.

Прийшовши додому, я мав намір досхочу навтішатися тим егоїстичним задоволенням, яке ми переживаємо, коли приходимо з подарунком у руках. Я вже наготувався покликати Ізабеллу так, ніби вона була моєю вірною собакою, якій немає чого робити, крім як із нетерпінням чекати повернення свого хазяїна, але те, що я побачив, коли відчинив двері, примусило мене заніміти. Коридор був темний, як тунель. Двері до кімнати в його кінці були відчинені, і з них вибивалася смуга жовтого світла, що мерехтіло над підлогою.

– Ізабелло, – покликав я з пересохлим ротом.

– Я тут.

Голос долинав зсередини кімнати. Я залишив пакет на столі у вестибюлі й попрямував туди. Зупинився на порозі й подивився всередину. Ізабелла сиділа на підлозі посеред приміщення. Вона поставила запалену свічку у велику склянку й з ентузіазмом віддавалася своєму другому після літератури покликанню: наводила лад у чужому домі.

– Як ти сюди увійшла?

Вона подивилася на мене з усмішкою й здвигнула плечима.

– Я була на галереї й почула рипіння. Подумала, що це повернулися додому ви, але, вийшовши в коридор, побачила, що двері до цієї кімнати відчинені. Я згадала, як ви сказали мені, що ці двері зачинені й замкнені.

– Виходь звідси. Мені не подобається, що ти увійшла до цієї кімнати. Тут дуже вогко.

– Це пусте. Я маю тут багато чого зробити. Ви тільки зайдіть і гляньте. Погляньте, на що я тут натрапила.

Я не зрушив із місця.

– Заходьте, заходьте.

Я увійшов до кімнати й опустився навколішки біля неї. Ізабелла розділила речі та ящики за категоріями: книжки, іграшки, фотографії, одяг, взуття, окуляри. Я подивився на всі ці предмети з острахом. Що ж до Ізабелли, то вона була в захваті, так, ніби потрапила до копалень царя Соломона.

– Це все ваше?

Я заперечливо похитав головою.

– Це речі колишнього власника.

– Ви його знали?

– Ні. Усе це було тут за багато років до того, як я сюди переселився.

Ізабелла тримала в руці пакунок листів і показала мені його з таким виразом, ніби йшлося про остаточний і вирішальний доказ у якомусь розслідуванні.

– Бо я, здається, з’ясувала, як його звали.

– Не кажи мені.

Ізабелла всміхнулася, вочевидь, у захваті від своїх детективних успіхів.

– Марласка, – проголосила вона. – Його звали Дієґо Марласка. Вам це не здається цікавим?

– А що тут цікавого?

– Він має ті самі ініціали, що й ви. Д. М.

– Це простий збіг. Десятки тисяч людей у цьому місті мають такі самі ініціали.

Ізабелла мені підморгнула. Вона була задоволена, як ніколи.

– Погляньте, що я знайшла.

Ізабелла десь відкопала коробку з латуні, наповнену старими фотографіями. То були образи з іншого часу, старі поштівки давньої Барселони, фотографії палаців, зруйнованих у парку Сьюдадела після Всесвітньої виставки 1888 року, великих, давно знесених будинків і проспектів, заповнених людьми, що були вдягнені відповідно до церемонності тієї епохи, екіпажами та спогадами, що мали колір мого дитинства. З тих світлин дивилися на мене з відстані в тридцять років забуті обличчя й погляди. На кількох із них я начебто впізнав обличчя актриси, дуже популярної в мої дитячі роки, але давно забутої. Ізабелла мовчки спостерігала за мною.

– Ви впізнали її? – запитала вона.

– Здається, її звали Ірен Сабіно, якщо не помиляюся. Вона була актрисою, що здобула певну славу в театрах Паралело. Це було вже давно. Ти ще тоді й не народилася.

– А погляньте ось на цю.

Ізабелла показала мені світлину, на якій Ірен Сабіно стояла, спершись руками на підвіконня, що його мені неважко було впізнати як підвіконня мого кабінету нагорі у вежі.

– Цікаво, правда? – запитала Ізабелла. – Думаєте, вона жила тут?

Я стенув плечима.

– У кращому випадку вона була коханкою того ж таки Дієґо Марласки…

– У будь-якому випадку це нас не стосується.

– Які вони витерті, деякі з них.

Ізабелла переглядала фотографії, що зберігалися в коробці. Одна випала в неї з рук. Вона лежала під самими моїми ногами, і я нахилився й підняв її. На ній Ірен Сабіно в шикарній чорній сукні позувала в гурті святково вдягнених людей у залі, яку я, здається, упізнав як великий салон Кінного цирку. То була звичайна святкова фотографія, і вона не привабила б моєї уваги, якби на другому плані, майже змазаному, я не розгледів кабальєро з білим волоссям, що стояв нагорі сходів. Андреас Кореллі.

– Ви зблідли, – сказала Ізабелла.

Я підніс фотографію ближче до очей і став її роздивлятися, нічого не кажучи. Потім підвівся на ноги й знаком показав Ізабеллі, щоб вона вийшла з кімнати.

– Я не хочу, щоб ти сюди заходила, – сказав я слабким голосом.

– Але чому?

Я зачекав, поки Ізабелла вийде, і замкнув двері. Дівчина дивилася на мене такими очима, ніби я був не при своєму розумі.

– Завтра ти підеш до сестер доброчинності й скажеш їм, щоб прийшли сюди забрати все це. Але за тієї умови, щоб вони забрали тут усе, навіть те, чого їм не треба.

– Але…

– Не сперечайся зі мною.

Я не хотів зустрітися з нею поглядом і попрямував до сходів, які підіймалися до кабінету. Ізабелла дивилася на мене з коридору.

– Хто той чоловік, сеньйоре Мартін?

– Ніхто, – прошепотів я. – Ніхто.

16

Я піднявся в кабінет. Нічне небо було захмарене: ні місяця, ні зірок. Я розчахнув вікна навстіж, став дивитися на занурене в темряву місто. Віяв дуже слабкий вітерець, і піт кусав мені шкіру. Я сів на підвіконня й узяв другу сигару з тих, які Ізабелла залишила на моєму письмовому столі кілька днів тому, чекаючи, коли повіє свіжий вітер або в голову прийде якась думка, більш презентабельна, аніж та суміш тем, яку я зібрав, готуючись виконати доручення свого хазяїна. Тоді я почув скрипіння вікон, що розчинялися в спальні Ізабелли на нижчому поверсі. Прямокутник світла відбився на плитах патіо, а в ньому вирізнився профіль людського силуету. Ізабелла з’явилася