Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

Я дивлюсь на її фото на телефоні — кадр, який я встиг зробити, коли вона сміялась над моїм недолугим жартом. Її очі сяють, щоки злегка рум’яні, і цей момент здається найкращим, що було в моєму житті.

"Ти жалюгідний дурень, Феліксе", — бурмочу собі під ніс, ковтаючи клубок у горлі.

Останній місяць я провів у виснажливих спробах знайти альтернативу. Безсонні ночі, нескінченні дзвінки, зустрічі з партнерами, підписання документів — усе це було частиною мого плану. Я працював як одержимий, намагаючись врятувати її пекарню. Не через провину чи бажання загладити свої гріхи. Ні. Я робив це, бо не міг дозволити, щоб те місце, яке було її домом, її світом, зникло через мене. Кожна ідея, яку я висував, стикалася з перешкодами, але я не здавався. Я був готовий зробити все, щоб це нікого не зачепило. Особливо її.

Але в одній деталі я прорахувався. Я недооцінив бабусю.

Вона завжди була невблаганною. У цьому була її сила. І зараз ця сила перетворилася на руйнівний ураган, спрямований прямо на Ясмін.

***

Це повільно з’їдає мене. Ніби паразит оселився десь глибоко в душі й точить кожну клітину, залишаючи тільки порожнечу. Чотири дні. Кляті чотири дні минуло відтоді, як Ясмін вийшла з цього кабінету, не обернувшись. Я стояв, дивлячись, як двері зачиняються, як її силует зникає, і розумів: я щойно власноруч розірвав те, що дає сенс моєму життю.

Ніхто не сказав би, що це було легко. Ні. Але чи це було правильно? Я не знаю. Я просто повторював жахливі речі, одну за одною, голосом, який уже не належав мені. Я бачив, як її обличчя змінюється, як її очі — ті, що завжди світилися теплом, — поступово холонуть, як кожне моє слово стає ножем, що ранить.

Вона пішла. І забрала з собою все світло.

Чотири дні я живу, ніби на автопілоті. Їжа втратила смак. Сон — лише ілюзія, яка приходить ненадовго, лише щоб мене знову кидало у спогади. Навіть чашка кави пахне не тим, чим має.

Коли я зважився подивитися в дзеркало, то побачив незнайомця. Очі, в яких завжди жевріла впевненість, тепер були пустими, мов у загубленої дитини. Скільки ще це триватиме?

Я вирішив прогулятися. Світ здавався похмурішим, ніж зазвичай, навіть попри те, що на вулиці вже вечоріло. Можливо, це було моє внутрішнє сприйняття. Ніщо більше не мало значення, але я все ж вийшов з офісу. Мені треба було хоч якось змусити себе дихати. Холодний вітер щипав щоки, але я майже цього не відчував.

Мої думки весь час поверталися до її очей. До того, як вони дивилися на мене востаннє, коли в них змішувалися біль і розчарування. Я вдихнув глибше, намагаючись втекти від власних думок, але ті були невблаганні. Згадуючи її,  майже не помічав, куди йду.

Я ж можу здалеку подивитися на неї? Не торкатися її життя, але бодай знати, що з нею все гаразд? Це ж не злочин. Просто короткий погляд.

І ось, проходячи повз супермаркет, раптом зупинився. Зелена куртка.

Її зелена куртка.

Постать була надто знайомою, навіть якщо вона стояла боком. Я застиг, дивлячись на неї, ніби боявся, що вона зникне, якщо я зроблю хоча б крок. Усе всередині мене розривалося на частини. Я не мав права підходити, але ноги рухалися самі.

Тільки коли я був майже поруч, я помітив те, чого не мав бачити. Її руки. В бинтах.

Бинти, що обвивали її пальці й долоні, здавалися такими неправильними. Її руки — ті самі руки, які готували найкращі десерти, яких я торкався з трепетом і бажанням, — тепер були закутані в білу марлю, що свідчила про біль.

Що, чорт забирай, з нею сталося?

Я зупинився, не знаючи, що робити. Моє серце калатало, як скажене, а в голові крутилися лише одне питання: хто це зробив?

Вона повернула голову, і на мить наші погляди зустрілися. Її очі розширилися, коли вона побачила мене, але не так, як раніше. У них не було тієї звичної впертості чи роздратування.

— Ясмін! — голос мій прозвучав різкіше, ніж я очікував, і вона завмерла.

— Що тобі ще треба? — запитала вона без емоцій, навіть не повертаючись до мене.

— Що сталося з твоїми руками? — проігнорував її питання, вказуючи на бинти.

Вона знизала плечима, навіть не дивлячись у мій бік.

— Нічого особливого.

 Дівчина рушила далі, але я швидко наздогнав її й став попереду, блокуючи шлях.

— Не прикидайся, що це дрібниця, — сказав я, намагаючись зловити її погляд. — Ти поранилася? Хтось тобі щось зробив?

Ясмін видихнула. У її очах не було звичного вогню, лише тиха, відсторонена втома. Це збивало з пантелику, бо ця жінка завжди була бурею, полум’ям, яке завжди горіло. Вона швидко відвела погляд, і, ніби нічого не сталося, продовжила йти до кафе. Я машинально пішов слідом, не знаючи, що роблю.

— З тобою все гаразд? — озвався я, коли двері кафе зачинилися за нами.

Вона смикнулася, ніби мої слова обпекли її.

— Твоїми молитвами.

Ясмін спокійно підійшла до стійки, замовила каву й, навіть не кинувши на мене жодного погляду, сіла за столик біля вікна. Я повинен ігнорувати її. Грати байдужого. Повинен був. Але як я можу це зробити, коли бачу її з такими порожніми очима та бинтами на руках? Замість того, щоб піти, я підійшов до її столика й, не питаючи дозволу, сів навпроти. Вона навіть не повела бровою.

Я бачив, як вона іноді стискала пальці, наче біль нагадував про себе. Її обличчя залишалося непроникним, але тіло видавало втому — таку глибоку, що вона наче вросла в неї. Дівчина не підвела очей, лише продовжувала спостерігати за світом за вікном, ніби той світ мав хоч якесь значення. Її мовчання стало для мене ще однією раною. Що було цілком заслужено.

Раптом у повітрі пролунало дзижчання її телефону. Вона обережно дістала його з кишені, відповівши на дзвінок.

— Так, Денисе. Що?! — її голос, який досі звучав відсторонено, раптом став різким і напруженим. — Як це... горить?